Я жила у Вільнянську. У перший день війни з дітьми була в гостях у мами в Токмаку. Приїхали провідати бабусю. Я була шокована, коли почалась війна. Спустила дітей у підвал п’ятиповерхівки. Сиділи там чотири дні, не могли виїхати. Найстрашнішим було те, що у нас було мало води. Наймолодшій дитині було всього сім місяців. Я намагалась розподіляти по ковтку. За відро води я готова була віддати все. Добре, що сусіди почали розвозити воду з криниць, бо у місті перебили водопровід. Потім ми переселились до сусідів у приватний будинок. З дітьми я евакуювалась через два тижні після початку війни. 

У Запоріжжі з родиною поселилась у квартирі. Господарка нам допомагала речами та одягом. Я була приємно вражена такою увагою, бо людина була зовсім чужа. 

Мої діти досі бояться гучних звуків. Наймолодший постійно закриває голову руками та падає на підлогу. Стрес для них не минув безслідно. 

Два брати зараз на фронті, рідна люди перебуває у полоні. Витримати це морально дуже важко. Сподіваюсь, що скоро війна закінчиться. Я хочу спокійно працювати та виховувати дітей, а не здригатись від обстрілів.