Проживали ми до війни в Димері, в Київській області. Димер зайняли російські війська, почалося пекло.

Зі мною була дочка моя, троє внуків. Потім приїхав син. Одразу ж 24 лютого пропала без вісти моя невістка, троє її дітей залишилися без мами. Літом помер їх батько, мій син. Дітки тепер повні сироти.

Ми виїхати під обстрілами змогли тільки 15-го березня. Приїхали в Рахів, Закарпатська область, тому що наші знайомі, які тікали поперед нас, вони казали: тікайте куди подалі, на границю, подалі в гори.

Перший поїзд, який йшов в сторону Закарпаття, а ми якраз приїхали на вокзал і обʼявили, що посадка йде на поїзд Київ-Рахів. І ми на нього сіли. У нас не було конкретної цілі, куди нам виїжджати. Ми просто їхали, куди подальше. І приїхали сюди.

Я передпенсіонного віку, зараз оформлюю документи у центрі зайнятості. Дочка моя шукає роботу теж, в Рахові дуже важко з роботою, тому що дуже великий наплив людей.

Кардинально життя змінилося. Під Київ повернуться назад ми не можемо. Ми знімали квартиру. Там хазяйка зараз уже поселила людей. Ми залишилися без засобів до існування. Пропала невістка і помер син. Діти-сироти у мене на руках зараз. Я оформлюю опіку на дітей. Життя перевернулося до гори ногами.

Ми з усіх сил стараємося долати стрес. Не обійшлося без психологів. Зверталися до психологів, просили допомоги. Пробуємо трамитися, тому що поряд з нами дітки і ми повинні бути сильними. Повинні зносити сложності. До речі, тут ми знайшли дуже добрих друзів у Закарпатті. Дуже добрих людей, які допомогли нам. Ми довгий час проживали в релігіозному будинку. Нас пустили туди пожити. Зараз нам буквально ось у четверг надали житло. Ми вже живемо у будинку. Допомогли нам і постільною белизною, і іграшками. І гуманітарку нам тут дають. Тому життя продовжується, треба якось долати ці труднощі.

Бачу майбутнє без війни. Дуже хочеться, щоб швидше вона закінчилася. Ця війна.

Але моє передчуття, що війна затяжна. Вона якась непонятна. Ми дуже чекали, що вона закінчиться. Два-три місяці і - закінчиться. Але, судячи з того, що зараз знов загострюється обстановка і йдуть постійні обстріли, лунає повітряна тривога і люди в такому напряженні, збираються виїжджати за кордон, то, я так думаю, що швидко вона не закінчиться.

Дітям батьків ніхто не поверне, це дуже страшно. Це жах. Діти потерпають більше всього на світі. Да, їм би жити, гратися, вчитися і не задумуватися, де їм спати, лягати і щоб нічого не падало. Діти зараз подорослішали, набагато подорослішали. Вони розуміють, що таке повітряно тривога, що треба шукати десь захист, що треба бути постійно на чеку, що, можливо, постійно десь треба буде кудись опять переїжджати. Вони мене перепитують, а чи ми будемо далі їхати, а чи ми будемо кудись ще перебиратися, як почнуть тут бомбувати. Знаєте, це не дитячі такі розмови. Їм би про це не здумати взагалі. І тут таких діток дуже багато.

Зараз люди виїжджали по всій Україні, дуже багато людей з Сходу України, з Півдня. Нам пропонували виїжджати за кордон, але ми не хочемо їхати. В Україні ми як у себе вдома, тому немає бажання виїжджати за кордон. Можливо, якось вирішимо питання з роботою. Ну, житло поки що є. З України їхати не хочеться. Це дім, це наш дім, і чому я повинна його кидати і кудись тікати? Ми і так втікли, приїхали. Тому хотілося б, щоб повернулося все назад.

Ми любимо свою країну і хочемо тут залишитися.