До початку війни я мешкала в Луцьку. Я давно тут живу, приїхала ще змолоду, вийшла заміж за місцевого. Чоловіка мого вже немає в живих.

Перший день війни я запам’ятала так: мені зателефонували діти, але я вже й не пам’ятаю, хто саме з них - у мене п’ятеро дітей. А вже наступного дня я почула з новин по телевізору, що почалася війна. І якраз у нас були прильоти.

Моє особисте життя особливо не змінилося. Я живу з сином, він не одружений. Четверо інших дітей живуть окремо, вони сімейні. Ми мешкали в орендованій квартирі, яку зняли ще у 2021 році, а в 2022-му все це почалося. Син працює, а я здебільшого вдома.

Одна донька виїхала до Польщі з трьома малолітніми дітьми, а четвертий її син залишився тут. Волонтери вивозили їх безкоштовно.

Донька кликала мене поїхати з нею, але я не погодилася. Вона поїхала, бо її чоловік уже три роки працював там. Донька постійно телефонує. Вона навіть робить мені закордонний паспорт і кличе приїхати до них, але я відчуваю, що мені вже пізно кудись їхати.

Чесно кажучи, мене більше нічого не дивувало приємно. Навпаки - я боялася виходити з дому і досі боюся. 

Я мрію я про одне - щоб усе це закінчилося і щоб діти повернулися. Троє моїх онуків зараз у Польщі, ще двоє - у Швеції разом із невісткою.