Будинок Вікторії у Бахмуті зруйнований. Вона бігла від війни з двома дітьми. 

Я мешканка Бахмута Донецької області. Війна застала мене, як і багатьох: із самого початку почалися обстріли міста, авіаудари. 

Ми не чекали такого розвитку подій. Наш регіон був найближчим до зони бойових дій, і те, що сталося, було як ніж у спину. 

Одного дня бомбу скинули зовсім поруч із нами. Діти дуже злякалися. Я зібрала все, що змогла, покидала в машину, і ми виїхали. Було надзвичайно важко покинути квартиру, в якій ми прожили 15 років, у яку вклали сили, зробили ремонт, мали стабільну роботу. Але це рішення я прийняла заради дітей, бо удар був дуже близько, і вони пережили сильний шок.

Виїжджати було дуже складно. Важко було все залишити й покинути, адже в нас там був будинок, будинок батьків і мама. Маму я також забрала з собою. Батько помер ще у 2015 році - в нього був рак. У мене є сестра з родиною, ми трималися разом.

Зараз я проживаю у Вінниці. Працюю неофіційно, бо за своєю спеціальністю не змогла влаштуватися. Працюю секретарем у нотаріуса - маю такий досвід ще з довоєнного часу. Діти пішли до школи, навчаються в гімназії №1 імені Пирогова. 

Мій чоловік раніше працював на Донбасі, а з початком війни їх перевели до філії в Києві. Я дуже вдячна підприємству, бо йому надали і роботу, і житло, а також допомагають гуманітарною підтримкою. Він працює чотири дні, потім має чотири вихідні й приїжджає до нас. Бо сім’я, яка живе окремо, - це дуже важко. Ми сумуємо одне за одним. Після зміни він сідає на потяг чи електричку і приїжджає, щоб побути з родиною.

На нашому шляху нам дуже допомагали. Нам надавали гуманітарну допомогу, і за весь час я не зустріла жодної людини, яка сказала б щось погане про те, що ми переселенці. У Вінниці спокійно, нам тут допомагають. Бахмутський штаб також дуже підтримує - і продуктами, і засобами гігієни.

Нас часто запитують, чому ми не виїжджаємо за кордон. Але я думаю: що я там буду робити? Діти вивчають англійську, а я з чоловіком порадилися і вирішили, що тут у нас є робота, житло, діти навчаються, і нам спокійніше. Ми орендуємо житло. У Києві, де ми раніше були, часто були прильоти, і район був дуже гучний.

Зараз немає мого будинку, і повертатися вже нікуди - все згоріле й зруйноване. 

Можливо, у майбутньому якось вирішиться питання з власним житлом. Можливо, з державною допомогою чи кредитом. 

Я мрію про те, щоб якнайшвидше закінчилася війна. Я часто згадую слова бабусі. Вона пережила і війну, і Голодомор, і завжди казала: «Дітки, найголовніше, щоб не було війни і всі були здорові». Я хочу, щоб ми були здорові, щоб була робота і щоб настав мир.