«Тривога весь час ніби за плечі тримає»

Я зараз живу на дачі в лісі. Була сім’я дуже хороша, але стаж вдовою вже 38 лет, дочку похоронила 11 років тому. Син трагічно помер, ось 23 ноября буде 4 роки. Я залишилась одна. Була робота, забота про сім’ю, хозяйство домашнє, так і жила. І существую зараз.

Ми живемо на дачі, у мене вода своя бо колонка во дворі. Іще до войни ми провели газ, зараз хоть трошки тепліше, бо вода дома. Щас люди тут порозбігалися, нас тут декілька старих лишилося. Зайці бігають, ворони крякають. В магазин не хожу, нікуди не хожу, потому шо дуже в мене болять ноги. Грабити у мене нічого, я бідна людина. Так шо убивать мене ніхто за фінанси якісь чи якесь добро не буде.

А тривога всьо врем’я якась, за плечі наче тримає, потому шо одна. Одна в лісу считай, а я людина дуже обществена була. Я всьо врем’я робила з людьми, і сім’ я була, діти, внуки, і всьо було. Тепер нема нічого. Одна женщина ходе до мене. Там хлєбушка принесе, в магазин сходе. Синова сім’я у мене в Слав’янске, там дві внучки живуть, син в Росії. У мене невісточка дуже хороша дитина, весь час каже шоб приїзжайти. Але я вже якось домучаюсь тут до кінця та і все.

Сосєдка получить мою пенсію, принесе, а я розитую шо можу собі позволить. М'ясо я собі позволить не могу, хіба може молочка чи крилишек колись чи спинок. Я всьо хотіла б забуть. Хочеться шоб ввернулося назад як я бігала на роботу. Тоді ходила й нічого не боялася. А зараз тут глухомань. Одні зайці бігають по городі, фазани літають, ворони, оце так я живу. В мене ноги зараз недужі, я нікуди не хожу, всьо врем’я з палочкой. Я ж нікуди без палочки не вихожу. Я б дуже хотіла, шоб оце все прекратилося і шоб вернули нам мир.