Луцишина Галина, вчитель, Комунальний заклад "Дашковецький ліцей Якушинецької сільської ради Вінницької області"

«1000 днів війни. Мій шлях»

Межа до і після… Про її існування 24 лютого 2022 року дізнался усі жителі нашої країни: від маленької крихітки до найстарших мудреців. Почався новий відлік часу, який приніс біль, сльози, плач, сум, розчарування, сподівання та надії.

Весна прийшла кривава, червоно-чорна.

Я, як і мільйони інших українців, не хотіла вірити в те, що о 4 годині ранку в телефоні я почую від близької мені людини : “Війна!” Це було чимось таким, що нагадувало мені кадри фільму, який я дивилася напередодні. У голові лунало слово, а мозок не хотів сприймати його. А потім стало страшно і моторошно, коло прийшло усвідомлення.

А ще - розпач і нерозуміння того, що буде з дітьми, онуками, стареньким батьком. Про себе не думалося взагалі.

Мої діти, мої хлопці-красені! Я зрозуміла, що на їх долю ляже велика відповідальність. Адже саме їм судилося стати на захист нас, українців, від ненависного, жорсткого ворога, заброди, нелюда. Мої хлопчики стали справжніми мужами, воїнами-охоронцями, воїнами-захисниками. Вони й досі на фронті. Їм якось так швидко довелося подорослішати і змужніти. А мені прибавилося сивини у волосся.

Дні перетворилися на очікування. А слова у слухавці: “Все нормально” стали такими дорогими і жаданими.

Перші дні війни згуртували та зблизили нас, односельчан. Блокпост біля моїх вікон, чергування чоловіків, перевірка незнайомців - усе проходило організовано і відповідально. Почуття страху змінилося на злість і впевненість у тому, що ми переможемо. І знову чекання дзвінка від дітей, від рідних, від знайомих. А коли хтось не давав про себе чути, зразу розпач і безсилля охоплювали все тіло і знову було страшно.

Але потрібно було брати себе в руки, заспокоювати і себе, і рідних такими помічними словами: “Все буде добре!”

Для мене було так важливо йти до людей, до роботи: ліпити вареники, плести сітки, збирати продукти, передавати волонтерську допомогу. І цим самим знову ж вірити і знати, що ми переможемо. Адже по-іншому не може бути.

1000 днів чекань, сподівань, надій. Вони не могли пройти безслідно. Погіршилося здоров'я. Лікарня, операція, крапельниці, ліки. Та життя продовжується і ще більше віриться у те, що перемога буде незабаром.

Третій рік війни, третій рік зустрічей і прощань, радості і смутку. Тріпоче, плаче серце у чеканні моїх соколиків.

Гріє душу мить зустрічі. Ті короткі години, коли випадає нагода побути усім разом, стають дорогоцінними і дуже щемливими. Тоді вже ми починаємо згадувати все те, тільки хороше, до було до… Сміємося, жартуємо, забуваємо, хоч ненадовго, про те страхіття, яке роздирає нашу рідну землю на шматки. Мої хлопчики, яким тільки за двадцять, стали такими ніжними і турботливими, але водночас серйозними і відповідальними.

І я знаю, вони переможуть, і життя розпочнеться після…