Тетяна Василівна жила в окупації. Бойові установки росіян стояли прямо під будинками. Також працювала авіація. Після обстрілів від сусіднього села нічого не залишилося

Мені 44 роки. У мене є чоловік і діти. Ми жили у селі Миколаївської області. До війни у нас було хороше життя. Була робота, господарство. Діти були поруч. А тепер діти живуть за кордоном. Господарство тримати не можемо, тому що поля заміновані. Виживаємо завдяки допомозі благодійних організацій. Зокрема – Фонду Ріната Ахметова. Пів села розбомблено і розграбовано. Втім, люди повертаються. 

24 лютого я прокинулася від гуркоту. Думала, що то був грім. Ще й здивувалася такому явищу взимку. А потім дізналася від знайомих, що то були вибухи. Зателефонувала моя дитина з Херсону й розповіла, що відбувалося в місті. Упродовж трьох годин діти виїхали. А ми з чоловіком залишилися, бо не могли кинути господарство. 

Росіяни зайшли у наше село 24 березня. Було дуже багато їхньої техніки. Інтернет зник ще 19 березня. Одинадцятого травня не стало світла, бо російська авіація розбила високовольтні лінії. 

Щойно прийшли окупанти, одна сім’я на двох автомобілях намагалася виїхати  польовими дорогами. Росіяни впритул розстріляли обидва автомобілі. В одній автівці їхали чоловік, дружина і їхній чотирирічний син. В іншій – мати та брат. Вижила лише дитина, хоча й отримала поранення в голову. Тепер знову вчиться говорити. Інших членів родини ми похоронили.

Під час окупації в селі жило близько двохсот людей. Серед них – і літні люди, і маленькі діти. Російські військові не зважали на це. Прямо під будинками постави бойові установки і палили з них. Від вибухів закладало вуха. А найбільше шокувала їхня авіація. Літаки так низько літали над хатами, що підіймалися дахи. Росіяни безчинствували, обкрадали будинки, з яких виїхали люди. А транспорт для них – то взагалі найкраща здобич. Потім вони на викрадених автомобілях їздили по позиціях. 

Третього вересня росіяни повністю розбомбили сусіднє село. Там було двадцять дві людини. Вони сиділи в підвалі. На щастя, вижили. Наші військові вивезли їх у безпечне місце. Тепер на місці того села – пустир. 

Нас звільнили 11 листопада. Цей день ми запам’ятали на все життя. Зайшли наші військові – гарні, охайні, усміхнені. Вони обіймали нас. А коли ми почули рідну мову – радості не було меж. По селу йшла техніка з українськими прапорами. Це було незабутньо! З нетерпінням чекаємо на завершення війни.