Мені 56 років. Війна застала мене в дорозі додому з Одеси. Після початку повномасштабного вторгнення ми з родиною виїхали з Бахмута у Жовті Води. Виїхали всі: ми з дружиною, мої батьки і діти, й навіть забрали кота.

У нас був запас їжі й води, а у ліках потреби не було. 

Я працюю водієм, і тещу вивіз, коли був у серпні по роботі у Бахмуті, а дітей — раніше, своєю машиною. Доїхали ми без пригод, проблем у дорозі не було жодних, от тільки кіт у перший же день по приїзді на нове місце стрибнув із четвертого поверху на дерево і втік. Тепер мандрує десь...

Нам пощастило, що у Жовтих Водах нам квартиру віддали за сплату комуналки. Це порадувало найбільше: люди дозволили нам заселитися й навіть не пристали на нашу пропозицію сплатити за них заборгованість; сказали, щоб ми жили й платили, що нам належить, а з рештою вони впораються. Десь у Дніпрі чи Києві ми б не подужали платити оренду, а тут — живемо за комуналку. Проте школи й садочка нема, а дочка лише вийшла з декрету, і я працюю. Тож у родині працюють двоє людей із п'яти.

У мене така робота, що я весь час десь катаюся — то там, то там, перевожу вантажі, — тож так долаю депресію.

Ми ніколи не думали, що до нас прийде війна, і це найбільше шокувало. 

Надіюся, що ми переможемо, якщо західні партнери пошвидше дадуть зброю. Я не можу казати, а тим більше прогнозувати, коли скінчиться війна, бо я не експерт. Сподіваємося повернутися додому, відбудувати все — і далі жити, онуків підняти.