Дізнавшись про початок війни, Ніна вирішила вивезти хвору доньку з онуком із Запоріжжя в село – вважала, що там безпечніше. Але виявилось, що все навпаки

В перший день війни було страшно. Хоча якесь передчуття було звечора. Я не можу цього пояснити, але я чекала чогось недоброго. Був страх за дітей. І коли полетіли ракети, ми все це чули й бачили. 

Моя дочка була після операції на хребті. Ми в перші дні війни поїхали в Запоріжжя і забрали її в село, бо думали, що в Запоріжжі буде небезпечніше. А виявилося – навпаки. Ми ще тільки їхали, а дорогою вже наші воїни стояли, і в Токмаці вже йшли… А ми від Токмака за 30 кілометрів. Ми іншою дорогою поїхали. 

А через три дні до нас зайшли російські війська. Колони рухалися з їхніми прапорами, танки їхали. Нам добре це все було видно у вікно. Тоді напав страх: навіщо ми привезли сюди дитину й онука? 

Ми стали шукали виходи, як їх вивезти. А зять до цього працював у Польщі, тому ми їх туди і привезли. 

17 березня, коли їхали маріупольці – не організованими колонами, а на свій страх і ризик – ми в таку колону вклинились, і чоловік нас вивіз у Запоріжжя. Потім ми поїхали з дочкою та онуком у Польщу. Я там пробула три місяці й повернулася до Запоріжжя. Не хотіла їхати, та оскільки чоловік і свекор там, то довелось. 

Зараз, звичайно, ми в скруті, бо ми залишили все та переїхали. Не змогли більше там жити.  Я, чоловік і свекор, якому 87 років. Ми там усе залишили, узяли з собою тільки три сумки і рюкзак. 

З перевізником приїхали до Колотилівки. Було страшно, бо перед тим треба було телефон перевірити і прибрати все зайве. У мене, наприклад, було багато українських телеграм-каналів. Наші речі всі витягували, переривали. 

Ми нервувалися, не знали, що чекає нас. Хоча із задоволенням приїхали сюди. В Україні добре все було, і волонтери були.

Хочу, щоб усі жили у вільній Україні.