24 лютого важкий був день. Старший син зателефонував і сказав, що почалася війна. Він п’ять років уже служить. Як пішов у 18 років в армію, так і служить. Меншому сину 15, а в чоловіка немає ноги, ще й інсульт, права рука не працює. Тому я не можу піти наразі на роботу.

Медикаментів нестача. Треба багато ліків, а купити не можемо. Син у госпіталі був, тільки сьогодні виписали. 

Ми виїжджали, тому що в нас сильні були прильоти, вікна випали.

Виїжджали своїми силами, винаймали машину. Звісно, було важко і страшно.

Ми переживаємо сильно за сина: ми-то вдома, а він - в окопах. Переживаємо за кровинку нашу. Він уже чотири рази контужений, ще й поранений. Тяжко нам.

Дякуємо, нам давали допомогу. Але наразі не отримуємо нічого - як можемо, так і виживаємо. Нам як було важко, так і є, нічого не змінюється.

Мені хочеться, щоб якнайшвидше закінчилася війна і син повернувся додому.