«Травматологія була забита людьми без рук і ніг»

26 травня 2014 року. Я пам'ятаю, було сонячно цього дня. У моєї найкращої подруги день народження. Вранці телефоную її привітати. І оскільки всі думки про нестабільну ситуацію у країні та війну в Слов'янську, ми обговорюємо це.

Але ми ж знаємо, що живемо в Донецьку, найгарнішому місті України. Тут за останній час стільки всього зробили, побудували, поліпшили. Тут живе стільки впливових людей, аж до сім'ї президента, тут бізнес тих же впливових людей, тут життя кипить…

І в розмові я кажу таку фразу: «Іро, ну не будуть же на нас бомби кидати?». Це звучало як марення…

«Коли під'їхали до лікарні, почалося щось страшне»

Ми домовляємося удень зустрітися погуляти в Парку Щербакова. Але перед цим мені треба з'їздити з дитиною в офтальмологічну лікарню № 3, у районі ринку «Маяк». У дочки вроджена косоокість, спостерігається в лікаря практично з народження. Вероніці на той момент було чотири з половиною роки.   Поїхали на плановий огляд. Була приблизно 12 година дня.

Було видно, як димить аеропорт. Мені було чомусь не страшно. Я вірила, що за день це закінчиться. Це так і мало бути.

Потім зателефонувала подруга. Її сестра жила в районі [супермаркету] «Метро», недалеко від аеропорту. В її будинок влучили… Вона в домашньому халаті й капцях тікала з дитиною на руках. Кулі свистіли над головою і були жертви. Так усе починалося в моїй пам'яті.

«Виїхати нам було нікуди»

1 червня 2014 року. День захисту дітей. День, коли завжди ми із сім'єю гуляли в Парку Щербакова. Минув майже тиждень, а ставало дедалі гірше.

Було страшно виїхати в місто, набагато безпечніше було залишатися вдома. Виїхати з Донецька нам було нікуди, бо мої батьки гостювали в сестри в Іраку. Так ми і просиділи весь день вдома…

Місто потихеньку порожнішало, люди роз'їжджалися. Усе закривалося, багато хто залишився без роботи. Без роботи залишився і мій чоловік. Що робити далі? Як жити? Куди їхати? Було багато запитань, а відповідей не було.

«Нам запропонували поїхати на базу відпочинку»

20 червня 2014 року. Ми відвідували центр дітей-інвалідів «Надiя дитини». Усьому центру запропонували виїхати на базу відпочинку «Металург» у Юр'ївці – пережити весь цей жах і повернутися в спокійний і мирний Донецьк. Ми, звичайно, із задоволенням погодилися.

1 липня ми були в Юр'ївці. Це наше щасливе, але неспокійне літо. Там ми прожили до жовтня. Треба було повертатися, а в Донецьку ставало дедалі гірше.

Вирішила я поїхати з дитиною не додому, а до батьків у Димитров, зараз Мирноград.

«Пів дня простояли в черзі за водою»

У жовтні ми були в бабусі з дідусем. Але тут своя біда. Через постійні обстріли Курахового припинили подавати воду в Димитров, Красноармійськ та Добропілля. Це приблизно мільйон людей.

По пів дня стояли в черзі за водою. Що таке жити без води кілька місяців? Цього й ворогу не побажаєш.

«Поїхали з вокзалу на останній маршрутці»

У грудні ми вирішили поїхати відвідати дім і нашого тата, який весь цей час був на господарстві. Серце просто вискакувало з грудей, коли ми під'їхали до Донецька. На жаль, пробули ми з Нікою вдома дуже мало.

Почався черговий обстріл – ми спішно зібралися й поїхали. Було дуже складно виїхати. Ми дивом поїхали на останній маршрутці з Південного автовокзалу. А трохи пізніше в нього влучили, і кілька днів не було руху автобусів з автовокзалу взагалі.

«Люди тікали світ за очі»

Січень 2015 року. Знову ми з Веронікою приїхали додому до Донецька. У гостях добре, а вдома краще. Але не в нашому разі.

Просто неможливо стало перебувати в Донецьку. Люди тікали світ за очі. Людське життя нічого не значило. Нові руйнування, жертви; люди похилого віку, діти вмирали. Травматологія забита людьми без рук або ніг. Дуже страшно… І знову ми поїхали.

23 лютого у моєї донечки день народження, нам п'ять років. Стало тихо в Донецьку – уклали перемир'я. Ми приїхали трохи раніше, планували покликати друзів. Але прийшла в наше життя нова біда.

«Тато танув на очах»

Мій тато захворів на рак, пухлина мозку. Хвороба блискавично розвивалася. Тато дуже близько до серця сприйняв війну. Його мозок не зміг прийняти того, що відбувалося. Він танув на очах.

Березень 2015 року. З великими труднощами ми виїхали з Донецька. Скрізь були блокпости, вимагали в мене перепустку, бо донецька прописка. Тата перевозили лежачи в машині, тільки тому мене з дитиною пропустили.

Наступні два тижні були, як уві сні, я практично не спала. Я бачила, що татові дедалі гірше, він уже не впізнавав мене, став маленькою дитиною. Я гнала погані думки, але від долі не втечеш.

Тато помер 27 березня.