Горпинич Єсенія, 14 років, КЗО "Покровська гімназія №2", 9 клас

Вчитель, що надихнув на написання єсе:  Кухленко Наталія Анатоліївна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Той день увірвався в моє життя страшним словом: війна! Не усвідомивши, що відбувається , зупинила подих на мить. Очі налилися слізьми, тіло скував страх. Злякалася.

А потім , що було потім? Паніка. Відчай. Втрата спокою. У думках спливали страшні картини смерті. Що робити? Куди бігти? Як діяти? Мозок відмовлявся все це жахіття сприймати, а серце – відчувати. Бачила людей, цілі потоки людей, що йшли й про щось кричали. Черги біля військкомату , військова техніка на вулицях нашого селища , яке завжди гостинно приймало всіх, хто сюди приїздив.

Тоді зрозуміла, що життя моєї родини різко змінилося.

Я відчула гнів та ненависть до тієї злючої , нечесної країни - Росії. Не знала, що буде з рідними та друзями. Плакала, тіло тряслося, бо кожного дня чула постріли, вибухи, над будинками літали ворожі літаки.

На четвертий день війни безпощадні нападники обстріляли касетними боєприпасами селище, де жили мирні безневинні покровчани . У цей момент діти подорослішали , а батьки – посивіли. Через деякий час зрозуміли, що наш населений пункт, названий в честь Покрови Пресвятої Богородиці, знаходиться між двох сторін ведення бойових дій, ворог підступав із Запорізького й Донецького напрямків. Обстановка тривожна та небезпечна.

Усе горіло, палало страшним вогнем біля Вовчої. Неширока річечка з прозорою, мов кришталь, водою. Чисті хвилі її колись легко перекачували дрібне паліччя, що впало у воду. За невисокою греблею бігла стежка аж до верб, які схилили свої довгі коси. Про що вони шепочуть, прикриваючи своїм гіллям військових, які часто зупиняються там, щоб перепочити, перев’язати рани. А потім – знову в бій. Знову-на Пологи.

Вони, верби, ще довго ростимуть і багато почутого від воїнів – захисників передадуть нам. Уважно прислухаюся до їхньої розмови і чую відгомін подій восьми місяців війни.

І знову тривога. Чути страшний звук сирени, який сповіщає нові напади агресора. У моїй кімнаті торохтять вікна та двері, біжу в підвал, де пахне сирістю, відчувається холод. Тут можна сховатися, пересидіти, поки все скінчиться.

Україна - в огні! Люди шукають собі безпечні місця, покидають рідні домівки, куди, можливо, не повернуться ніколи.

…Ми збиралися мовчки, необхідне склали у валізи. Присіли. Німа сцена – пора в дорогу! Прощаюся з батьківщиною, місцем, де прожила п’ятнадцять років. Ось горобина майорить червоними розкішними кетягами. Ніжно тримаю їх у руці. Дивлюся на небо, обвисле тяжкими хмарами, і бачу: промінчик сонця шле мені шматочок надії на те, що все буде добре.

…Потяг мчав швидко. Я усе далі від рідної землі. Серце ниє, душа кричить і просить допомоги. Хочу додому, туди, де знайомий до болю кожен шматочок землі, де залишилися рідні, близькі люди. Хто винен? Думки одна за одною прядуть у моїй голові. Люди, з якими жили в мирі та злагоді, сьогодні прагнуть нашої смерті! За що страждають маленькі діти від насилля окупантів? Чому нелюди руйнують наші міста та села? Хіба про таке життя мріяли діти XXI століття?

Як же хочеться жити в мирі та злагоді на вільній українській землі! А вона буде вільною. Господь допоможе нам. Світло поборить тьму, а добро – зло. Але зараз ще не час. Битва тяжка, йдуть запеклі бої по всій Україні.

Крок за кроком наші захисники звільняють свою землю від ,,рашистів’’, батьки оплакують дітей, дружини ховають чоловіків. Сум за загиблими воїнами витає в повітрі. Покровщина скорбить за земляками. Мов краплини священної крові героїв – визволителів, нестримним полум’ям палахкотять на березі Вовчої осінні квіти, а верби навівають нам спогади про воїнів, які залишилися в пам’яті назавжди.

Мир – головне в нашому житті! І він обов’язково настане. Я вірю ЗСУ. Слава Україні! Героям слава!