Мацюра Валерія, 8 клас
Вапнярська гімназія-філія Вапнярського ліцею №2
Вчитель, що надихнув на написання есе: Рогозовська Надія Устимівна

Війна. Моя історія

Ранок 24 лютого 2022 року. Прокидаюся раніше сигналу будильника. Мої батьки в сусідній кімнаті щось дуже знервовано обговорюють. Мені одразу стає тривожно. В якийсь момент мені здалося, що моє серце просто вилетить. Руки теж почали тремтіти.

Мама зайшла до мене в кімнату і схвильованим голосом сказала: «Збирай речі!»

«Навіщо ? – подумала я. – Сьогодні четвер, у мене 6 уроків, але до школи ще ж рано». Вмикаю телевізор. А там на головних каналах одна новина: Росія вторглася на територію України. Тільки тоді я зрозуміла, що відбувається насправді і для чого збирати речі. Стало страшно…

Тато швидко одягнувся і поїхав у Вінницю за моєю сестрою, яка там навчалася. Разом із нею він забрав ще двоюрідних брата і сестру. А потім ми всі разом поїхали в село до бабусі, бо там було безпечніше. Коли родина разом, переживань менше і біду переносити легше.

Усіх учнів відправили на канікули. Раніше ми раділи цьому відпочинку від уроків, а тепер нашу радість замінили страх, тривоги, невизначеність і непевність у завтрашньому дні.

Усі ми постійно слідкували за новинами . Навіть уночі не вимикали телевізор. Зморені й налякані засинали під телевізор і прокидалися з ним. Але сон був тривожним і недовгим. Під час повітряних небезпек ми всі сиділи у маленькій ванній кімнаті - іншого укриття не було. Тоді ще не пропадало світло, був зв'язок, і ми слідкували за новинами навіть звідти., раділи успіхам наших військових і сподівалися, що війна швидко скінчиться.

Наша школа після тритижневих канікул почала працювати в онлайн режимі. Виявилося, що мої однокласники тепер знаходяться хто де: одні в селі у бабусі, хтось у родичів в іншому місті, а дехто – за кордоном. Не до уроків було. Хотілось обговорити новини, поділитися емоціями. Було страшно чути сигнали тривог, тоді навчання переривалося , а ми ховалися у свої укриття.

Торік восени ворог став бити по наших електростанціях. Світла не було по кілька годин, пропадав зв'язок, виключалось опалення, вечорами і вночі селище накривала темрява. Це нас не зламало, а сильніше об'єднало. До нових умов і незручностей пристосовувались швидко. Тільки б ворог не пішов далі. У декого з'явились генератори. Вони гули під нашими будинками - і мені з друзями не було страшно прогулюватися вуличками, коли не було тривог.

У лютому 2023 року, коли було готове укриття в школі, ми вийшли на навчання. Часті сигнали повітряної небезпеки змушували нас спускатись у підвал і сидіти там годину і більше.

Хоч до нас війна не дійшла, але моє життя все одно поділилося на до і після. Такого страху і хвилювань, які охопили мене після 24 лютого впродовж кількох місяців, я ще ніколи не переживала. З моїх рідних ніхто не виїхав за кордон. Але багато моїх друзів поїхало в західні країни. Хоч вони і досі далеко, але ми спілкуємось, вони стали мені ще ближчими.

А так хочеться, щоб повернулося життя, яке було до вторгнення ворога, щоб друзі були поруч, щоб можна було їздити, куди хочеш, не здригатися від звуків літаків і ракет, не бачити по телевізору розбиті будинки, міста. Але все це повернути не можна. Аби хоч зупинити жахи і нещастя, які робить ворог на нашій землі, і вигнати його звідси. А тоді відбудуємось і будем жити ще краще!