Горбатенко Альона, 10 клас, Кременчуцький ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Віталія Коваля

Вчитель, що надихнув на написання есе - Чередник Світлана Олексіївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Одного вечора, коли було багато тривожних новин і серце було важким, я вирішила подивитися фільм «Потяг». Саме цей фільм залишив великий слід у моїй душі. У ньому розповідається про людей, які під час війни не мали зброї, але допомагали іншим так, як могли: працювали, рятували, підтримували. Саме тоді я зрозуміла, що кожна людина може робити свій внесок у перемогу — не лише на фронті, а й у звичайному житті.

Цей фільм дав мені натхнення і змінив моє ставлення до війни. Я відчула, що не хочу залишатися осторонь.

Після його перегляду я вирішила діяти. У нашому місті почали плести маскувальні сітки для Збройних Сил України. Я приєдналася до цієї роботи. Спочатку було складно, бо я ніколи не робила нічого подібного, але з часом навчилася і навіть отримала задоволення від того, що роблю щось корисне. Ми збиралися з іншими дівчатами й жінками, в’язали сітки в шкільних спортзалах та підвалах годинами, розмовляли, підтримували одна одну.

Це стало частиною мого життя. Було відчуття, що я не просто сиджу вдома, а допомагаю нашим воїнам, які щодня ризикують своїм життям.

Разом з батьками ми також вирішили допомогати переселенцям, збирали речі, які нам уже не були потрібні: одяг, ковдри, посуд, дитячі іграшки. Ми приносили це у волонтерський центр. Там я бачила багато людей, які втекли від війни, залишивши свої домівки. У деяких були маленькі діти на руках, і в очах багатьох був сум і втома. Для мене це було доволі страшно, адже ніколи не знаєш, що на тебе чекає і що саме може статися з тобою вже завтра. Але коли вони отримували допомогу, на їхніх обличчях з’являлася надія.

Це було дуже зворушливо. Я зрозуміла, як важливо допомагати, навіть якщо здається, що твій внесок невеликий. Для когось це може стати справжнім порятунком.

Кожного дня я читала новини про загиблих. Це було дуже боляче — бачити імена загиблих військових, молодих хлопців, дізнаватися про смерть дітей, які просто були вдома або йшли до школи. У нашому місці з кожним місяцем з’являлося все більше й більше меморіальних дошок з героями, багатьох з них знала й моя родина. Усе це дуже вплинуло на мене. Я довго думала про своє майбутнє і зрозуміла, що хочу бути готовою захищати свою родину, своїх друзів, свою країну. Тому я вирішила вступити у військовий ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою. Це було непросте рішення, але я вважаю його правильним.

Я хочу мати знання, силу і дисципліну, щоб у майбутньому стати тією людиною, яка не боїться відповідальності.

Мій вибір — це не просто мрія, це моя відповідь на виклики, які ставить переді мною час. Я не знаю, як складеться моє життя, але точно знаю, що хочу бути корисною. Хочу, щоб мої дії мали значення. Я вірю, що сила — не лише у зброї, а й у добрих вчинках, у щирому бажанні допомагати, у сміливості змінювати себе і світ навколо.

Я хочу, щоб кожен зрозумів, що навіть якщо він не може воювати, він все одно може бути частиною боротьби. Допомога буває різною — словом, ділом, увагою, добром.

Не потрібно чекати, поки хтось попросить — важливо діяти самому.

Коли ми допомагаємо іншим, ми стаємо сильнішими. Разом ми — сила, і саме в цьому наша перемога. Тому наш прапор скоро буде всюди, де має бути: і в Криму, і на Донбасі, і в нашій улюбленій Кирилівці.