«Тільки поїхали метрів сто – і трактор злетів на повітря»

Війна почалася, постійні стрільби були. Зараз хоч трохи вщухло, але був же такий час, що і сюди прилетіло.

Страшно та прикро, що ніхто не знає, де міни стоять. Їздимо наосліп. Ми запитували, їздили до МНСівців, до військових: «Заміновано?» – «Ні, їдьте, сміливо сійте, там нічого немає». Тільки поїхали метрів сто – і трактор злетів на повітря. Їх було двоє, але другий трактор не доїхав. Горів паливний бак, солярка, загорілася олива, і горів тракторист. Витягли його, встигли, але обгорів він сильно.

Страх, ось і все. Більше нічого не відчуваю. Страшно. Зараз підходить весна, поїдуть у поле… Послати – не пошлеш, бо є гіркий досвід. Чекаємо, щойно проясниться все, може, дозволять. Може, якесь поле не мінували. На деяких полях снаряди так і лежать.

Може, розміновують, може, комусь спаде на думку, що треба сіяти, треба ж годувати людей. У нас працювало тут шість осіб. Чотири пішли – роботи немає. Молоді. Жити-то треба за щось. Сподіваємося на краще.