Голоси Мирних — «Тільки почали ставати на ноги, а тут Covid і карантин!»
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
До всіх історій
переглядів: 393
Мирослава Мінаєва
вік: 33
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
Антрацит
Антрацит
«Тільки почали ставати на ноги, а тут Covid і карантин!»

Мирослава Мінаєва створила салон краси, у якому безоплатно стрижуть пенсіонерів, влаштовують майстер-класи для дітей і збирають кошти на корм для притулків тварин. Кілька років тому Слава застрибнула в останню машину автоколони, для якої організували коридор на сході України. А потім кілька кілометрів ішла пішки порожньою трасою з валізою в одній руці та сумкою з очманілою від вибухів кішкою в іншій.

У нас, у б'юті-студії краса, яка дбає про людей. Завдяки салону в мене є можливість допомогти і бабусям, і діткам, і кормом тваринам притулків. Мій секрет простий: потрібно бути відкритим, добрим і до чогось прагнути. І не опускати ніколи руки.

Мене звати Мирослава, мені 33 роки, я приїхала з міста Антрацит Луганської області й сьогодні живу в Одесі. У мене троє дітей: син Костянтин 13 років, дочка Емілія 10 років і найменший син Леон – два місяці. Чоловік Кристоф і бабуся Тетяна. Вона не зі сходу, приїжджає в гості, допомагає з дітками.

Коли з'явилися «зелені чоловічки»

В Антрациті в нас був квітковий бізнес і магазин дитячих іграшок. Я вперше зіткнулася з війною у 2014 році. Спочатку захопили в Луганську СБУ, потім і в нашому місті з'явилися, як тоді говорили, «зелені чоловічки». Почали в місто приїжджати сторонні люди у камуфляжній формі зі зброєю. Почали захоплювати суд, прокуратуру, адміністрацію.

Мені довелося дітей, тоді ще двох, відправити в Ровеньки, до бабусі, поки все затихне. Це було у квітні. Тоді ми вже розлучилися з цивільним чоловіком, він виїхав до Росії, а я залишилася одна з двома дітьми.

У червні стало зрозуміло, що доброго вже нічого не буде. Ми з дітьми зібралися і поїхали до родичів у Одесу. Я дуже сподівалася, що рідні допоможуть і підтримають мене. Буквально через дві-три години після того, як ми від'їхали потягом Луганськ-Одеса, висадили в повітря залізничний вокзал у Луганську.

Заскочити в останню машину автоколони

Наприкінці червня, коли стало зрозуміло, що немає сенсу повертатися, я вирішила приїхати в Антрацит, щоб забрати дитячі документи зі школи, садочка, зимові речі хоча б на перший час.

Коли виїжджала з Одеси, доньку відправила в Західну Україну, до бабусі. Тому що тут не могла її ні в садок відправити, нікуди. А сина – у дитячий табір.

В Антрациті тоді вже почали з літаків бомбити. Було настільки страшно! Ідеш вулицею – і присідаєш від вибухів. У мене кішка була шотландська висловуха, то коли був вибух, вона падала і, вибачте, пісялася. У квартирі від вибухів потріскалися шибки, тріщини по стінах пішли. 

Я коли приїхала по документи, виїхати не могла півтора місяця. Глушили зв'язок, не було жодного транспорту, місто було закрите. Мені пощастило – мене мама закинула в останню машину автоколони.

Тоді машини збиралися в колони й раз на тиждень – раз на два тижні ця колона їхала. Робили коридори, щоб людей можна було вивезти. Усе, що я взяла, це валіза з дитячим одягом, кішку та документи. Реально, я потрапила в останню машину.

Хлопці їхали до Слов'янська. І мене вони висадили на перехресті, де йде дорога на Слов'янськ, на Дебальцеве й на Антрацит.

А далі йти як? Невідомо як. Маршрутки не ходять, нічого не ходить. І я пішки, напевно, кілометрів зо три-чотири з цією валізою, з кішкою у сумці.

Ми йшли вдвох ще з одним хлопчиком з мого міста. Він допомагав мені цю сумку тягнути по асфальту, трасою. Нам пощастило – повз їхала машина «Жигулі», зупинилася. І чоловік довіз нас до автобусної зупинки – ми доїхали до вокзалу.

Приїхали до Харкова. У Харкові було дуже багато людей, які зі сходу їхали. Дуже багато. У Харкові тоді були навіть, пам'ятаю, тимчасові намети на залізничному вокзалі. Я добу там з котом просиділа, бо квиток було купити нереально.

Єдине місце, куди взяли на роботу з пропискою зі сходу, супермаркет

І ось через добу приїхала до Одеси. Довелося мені з двома дітьми орендувати кімнату в передмісті, що межує з селищем Котовського [віддалений спальний район міста]. Тому що на більше грошей не вистачало.

І влаштувалася працювати в мережевий супермаркет. Це єдине місце, куди мене взяли на роботу з моєю пропискою. Мене взяли старшим касиром і зробили п'ятиденний графік. Я приходила о пів на восьму й о пів на п'яту вже йшла, тому що в мене діти. Мені пощастило.

Пропрацювала я там із серпня до жовтня. У жовтні мені дали довідку, що я офіційно працевлаштована, я віднесла її в садок і звільнилася. Поїхала в Західну Україну, забрала доньку, віддала в садок і почала своє навчання у сфері б'юті-індустрії. Якось вибрала цю сферу, і все.

Знайти діло своєї мрії

Я вчилася в Луганському педагогічному університеті на стиліста-дизайнера. Ми за програмою проходили стилістику, повністю зовнішній вигляд, розкрій, зачіски. В Одесі я знайшла салон, у якому мене навчав майстер. Я оплачувала, і мені знаходили моделей. Але коли моделі почали просити мій номер безпосередньо, мене попросили з цього салону… Якось так.

Потім випадково я потрапила на виставку краси, на Морвокзалі, і там був німецький технолог. Він прямо на подіумі робив стрижки, фарбував. Я так нікуди й не ходила виставкою. Стояла з відкритим ротом і тільки й дивилася, як летять ці пучки волосся. Він подарував мені затискач для волосся. Цей затискач у мене є досі.

Мені настільки сподобалося, що я познайомилася з усією їхньою командою і буквально через місяці три-чотири поїхала до Києва, у нього вчитися. Я не знаю, де я знайшла гроші на це. Якось воно знайшлося все само. З дітьми мені періодично допомагала моя бабуся, їхня прабабуся, їй понад 70 років, і молодша сестра. Сестру я забрала звідти [зі сходу України] у 2014-му теж.

За цей час у мене помітно змінилися погляди на все. Я почала цінувати людське ставлення, розбиратися в людях. Як каже моя бабуся, стала трохи жорсткішою. У мене дуже багато співчуття з'явилося до тварин, пенсіонерів, дітей.

Створювати красу, яка піклується про інших

На сьогодні в нас б'юті-студія з курсами та салон краси. Я – керівник, допомагаю дівчаткам працювати, навчаю перукарського мистецтва, колористики. Ми даруємо людям красу, ми роздаємо маленькі талончики на безоплатні послуги для пенсіонерів. І до нас приходять бабусі та дідусі, які дуже в сумному, безгрошовому стані, на стрижки.

Ми намагалися допомагати дітям: проводили творчі вечори, майстер-класи. Так, у вересні 2019 року мене запросили на проєкт, де зібрали випускників восьмих-дев'ятих класів інтернатів Одеської області. Діток поділили на групи за різними бізнес-напрямами. Моя команда дітей написала бізнес-план «Як правильно відкрити салон краси». Ми досі спілкуємося. Якби не карантин, багато хто прийшов би до нас на навчання з подальшим працевлаштуванням.

Covid і карантин вибили все. Наприклад, приміщення, у якому зараз ми знаходимося, ми взяли тільки в листопаді. Закінчили ремонт у грудні. Потім січень – розгойдування, тільки розкрутилися, почали йти люди і тут – бац! Карантин. І все.

Тільки наприкінці травня – початку червня люди почали прокидатися, а до цього навіть ніхто не телефонував. Ні курси, нічого. Усе впало. А оренда капає, усе капає, податки платити треба. Я не знаю, як ми не закрилися. Просто пощастило.

Мене дуже підтримує мій чоловік Кристоф, він француз. Ми познайомилися в соціальних мережах, він приїхав до Одеси вчити російську мову. Написав: просто покажи мені місто. І як показала – досі ми разом.

Ніколи не опускати руки

Я дуже пишаюся своєю сім'єю. Моя сім'я – ті, хто мене надихають. Напевно, якби в мене не було дітей, не було б стимулу, сенсу щось у своєму житті міняти.

У нас, у б'юті-студії краса, яка дбає про людей. Завдяки салону в мене є можливість допомогти і бабусям, і діткам, і кормом тваринам притулків. Мій секрет простий: потрібно бути відкритим, добрим і до чогось прагнути. І не опускати ніколи руки.

Інтерв'юер Оксана Маслова

Допоможіть нам. Поділіться цією історією
Facebook twitter
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій