Клепус Тетяна, вчитель, Ліцей №5 міста Житомира

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Це була одна з тих березневих ночей 2022 року. Місто тривожно спало, але не я. На душі було тривожно, наче щось підказувало, що світ уже не буде таким, як учора, а потім — вибух… Гучний, глухий, майже нереальний.

Земля здригнулася. Повітря стало важким і тиснуло з усіх боків. Це була не гроза… Це була війна, яка тривала вже декілька тижнів.

Я різко підхопилася з ліжка, серце страшно калатало, руки тремтіли. Схопивши тривожну валізу з документами, яку ми з мамою зібрали ще в перші дні, в капцях, не оглядаючись, побігла до підвалу. У підвалі було темно, сиро, холодно, сходи здавалися безкінечними. Страх душив зсередини. У голові стукотіла тільки одна думка. Вижити...

Ще вчора я планувала своє майбутнє, уявляла теплі весняні прогулянки, зустрічі, радість, сміх… А тепер — просто мріяла. Мріяла дожити до світанку.

Ми ховалися у підвалі. Люди сиділи мовчки, притискаючись одне до одного. Темрява здавалася живою — вона дихала разом із нами, стискала груди, крала наші слова. Я вдивлялася в знайомі обличчя сусідів і раптом подумала: «А якщо це востаннє? Востаннє бачу їх всіх. Востаннє чую їхній голоси. Востаннє просто ми всі є».

І мені  згадалося моє життя до війни… Скільки всього відкладала на потім: зустрічі — «пізніше», слова — «ще встигну», почуття — «не зараз». Здавалося, попереду у мене ціле життя. Але одна  жахлива ніч не вкрала це відчуття безтурботності. І до мене прийшло болісне усвідомлення: «Я більше не зможу жити так, як раніше».

І раптом, двері підвалу заскрипіли, літній чоловік, з полегшенням тремтячим голосом, сказав: — Уже все… Це був потужний приліт, але все вже скінчилось...

Того ранку ми вийшли з укриття іншими, кожен з нас щось залишив у тому підвалі: легковажність, звичку мовчати, ілюзію. Те, що кожен із нас має безмежний запас часу.

Та ніч змінила і мене. Я більше не відкладаю обійми на завтра. Я не мовчу, коли хочеться сказати «дякую», «кохаю» чи просто — «я поруч». Бо я зрозуміла головне: життя — це не десь там, у далекому майбутньому. Життя — це тут і зараз. Це миті поруч із тими, хто важливий. Це кожен подих, кожне «Доброго ранку», кожен сміх, кожен день без вибухів.

Ця війна відібрала в мене спокій, та дала зрозуміти, що є справжньою цінністю. Відтоді я живу інакше: не «потім», не «з понеділка», не «якось». Я живу — тут і тепер. Допомагаю — не відкладаючи. Обіймаю — щиро і сьогодні. Кохаю — голосно, не мовчки, не про себе.

Та пекельна ніч, коли небо над моїм рідним Житомиром здригалося від вибухів, змусила моє серце битися інакше — глибше, болючіше, свідоміше.  І в цьому серці з'являється світло. Світло, яке ми запалюємо одне для одного, коли тримаємося за руки. Коли не мовчимо. Коли підтримуємо. Коли просто є — поруч, живі, небайдужі. І це світло — це сила допомоги. Те, що робить нас незламними — справжніми українцями.