“Того дня було дуже багато загиблих. Друга я поховав у дворі школи”

Переселенець із Севастополя поховав свого друга, переселенця з Донецька, у дворі школи. Незабаром був поранений сам, але вижив.

Юрій Прохоренко переїхав в Ірпінь після анексії Криму. Із початком повномасштабної війни в Україні взяв на себе обов’язки коменданта бомбосховища Ірпінської школи № 2. Там ховалося кілька сотень людей. Обстріли, загиблих на вулицях, боротьбу з мародерством Юрій і його родина знімали на відео

Прохоренко Юрій Іванович, проживаю в Ірпені з 2014 року, до цього мешкав у місті Севастополі, але після окупації Криму я приїхав із сім’єю до Києва, а потім до Ірпеня.

Усе було добре, доки не настало 24 лютого цього року. Практично все відбулося на моїх очах, і оборона, і визволення Ірпеня, моїх родичів, моїх рідних, моїх близьких. Я залишався тут із сім’єю, була донька, були мої онуки, вони мешкали по вулиці Павленко, де страшні бої проходили. О 6-й годині прокинулися через те, що почули вибухи.

Літала техніка. У районі Гостомеля все горіло. І війна нас не залишала до останнього, доки я не отримав контузію.

Я вивіз маленьку дитину дев’яти років, бо неможливо було перебувати тут, сильно стріляли. Я, який виїхав за 950 кілометрів із Севастополя, я не думав, що тут буде війна, для мене це був шок. Я відчиняю вікно й бачу, як усе летить, вибухає, буквально за цим будинком упала ракета. Можна прожити два-три життя й не відчути те, що ми пережили за ці дні.

Практично одразу розпочався мінометний обстріл Ірпеня, реактивними снарядами. Мені треба вивезти сім’ю в безпечне місце, я їх вивіз до другої школи. Там були бомбосховища, там вони були на постійній основі. Доводилося заходити до своєї оселі, вирішувати питання їжі, води.

У підвалі було понад 200 людей, і я взяв на себе обов’язки забезпечувати цих людей усім потрібним. 25-го числа я звернувся до територіальної оборони, був зарахований до їх складу як член територіальної оборони, але тоді не було на всіх озброєння. І я займався забезпеченням людей, які переховувалися в другій школі, у підвалі. Там було максимально 200–210 осіб. Школа, у якій перебувало понад 200 осіб…

Прилітало практично щодня в дах, у стіни, просто поряд, у будівлю. Ми йдемо в притулок. Дружина спекла хліб. Ми потрапили під обстріл, дивом забігли за будівлю, ще доля секунди й нас би не було.

Влучання в зал, під час переходу з однієї аудиторії в іншу, пошкодило всі вікна, перегородки, тільки дивом наш завгосп не постраждав. Вони ж знали, що це школа… і пряме влучання в дах. Нас урятувало лише те, що ми повернули за ріг.

Це було 4 березня. Це було четверте число. Ми з дружиною прийшли до поліклініки. Почався обстріл, були серйозні руйнування. Цієї миті я телефоную своєму другові й кажу: «Забирай дружину та в бомбосховище». Він із дружиною вискочив, але вискочив не через чорний вхід, а через парадний, і в цей час прийшов приліт, його вразило численними осколковими. Я йому телефоную, слухавку бере дружина й каже, що Сашка більше немає, він загинув.

Дружина була поранена, я її вивіз до поліклініки, а потім відвезли до Києва. Проблематично було виїхати, були підірвані мости. Приліт був безпосередньо по центру нашого двору. Сашу вивезти до моргу або на цвинтар я не міг, бо обстрілювали постійно. Довелося поховати його на 11-й день, увесь цей час він лежав у під’їзді. І я поховав його на території школи, на подвір’ї. Уже потім після того, як звільнили Ірпінь, його перепоховали. Йому був 51 рік, переїхав він із Донецька, пішов звідти й потрапив тут.

Сім’я пережила дуже багато подій. Тоді загинуло багато людей. Хлопець загинув біля лікарні, я накрив його ковдрою. Наша територія не була, дякувати Богу, в окупації, центральні вулиці були вільні. Було організовано оборону, і противник сюди не пройшов. Журналісти, які були тут… Я вийшов із притулку, бо пройшли танки. Я думав, що окупанти, я підійшов до рогу, а там французькі журналісти. І тут прилітає. Нам пощастило, що уламки полетіли в інший бік, але вибуховою хвилею нас підкинуло на два метри.

Я був контужений, водій журналістів також, перелом трьох ребер.

Я ледве дійшов до притулку, заспокоїв, що немає ворожої техніки. Увесь час виникало запитання: за що? Я все життя прожив у Севастополі, не знав, хто такий Бандера, а потім почав читати. Так це ж хлопець, який хотів самостійності нашої держави, який прагнув, щоб ми були суверенною державою. І що тут поганого? І чому їм за Леніна й за Сталіна нічого не висувають? Тепер я став Бандерою.

Чого досяг Путін? Ненависті до всього російського, хоча я російськомовний. Я не можу тепер книжку відкрити й читати, я не можу бачити пам’ятники радянським солдатам, хоч у мене троє дядьків загинули під час Другої світової війни. Але я тепер не можу, мене просто зламало.

За що, за що, за що це звільнення горезвісне російське? Нас визволити? Вони постійно повторюють, що звільнити український народ від нацистів, а тепер вони почали говорити «від націоналістів». Ну, вибачте, можна змінити професію, можна змінити рік народження, але національність змінити не можна.

Ти народився українцем — ти ним і помреш. А як можна позбавити Україну нації? Ми є, ми будемо, і ми нікуди не дінемося. І ми житимемо щасливо й мирно, у цьому є стовідсоткова впевненість.