Приймак Богдан, 8 клас, Барвінківський ліцей №2 Барвінківської міської територіальної громади Ізюмського району Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Большова Ніна Олександрівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Привіт всім! Мене звати Богдан, я навчаюся в 8-А класі Барвінківського ліцею №2 Барвінківської міської територіальної громади Ізюмського району Харківської області. Я займаюся естрадними танцями, відвідую відділення важкої атлетики, граю на скрипці. В мене життя звичайного підлітка. Так я думав більше трьох років назад. І все в один момент змінилося.

Я навіть не міг подумати, як я буду сумувати за такою “набридливою” школою кожного дня, за безкінченною кількістю гуртків. А найголовніше - ми всі не уявляли, які ми були щасливі!

Кожного ранку просинатися в своєму будинку, бачити усліхнені обличчя своєї родини, ходити до рідної школи та на улюблені гуртки, спілкуватися зі своїми однолітками та просто жити в рідному місті - це ї є щастя! Пам’ятаю, як ми готувалися до свята 8 Березня. Повинен був бути концерт в школі і в Будинку Культури. Зі своїм колективом вивчили новий танець, де я був солістом. Готували гарне привітання для своїх мам.

Було скільки планів, сподівань. І в один момент в той страшний ранок вони зникли!

Перші дня того страхіття, ми всі вірили, що це все на декілька днів, дуже скоро все закінчиться. Але коли було окуповано м. Ізюм, то я зрозумів, що все набагато страшніше, і недай Боже наше Барвінкове також буде окуповане. Що ж тоді з нами буде?

В період березня 2022 року я і моя родина допомагали людям похилого віку, які залишилися самі без рідні. Привозили ліки, продукти харчування, стояли в довжелезній черзі, щоб зняти хоча б якісь кошти.

На той час багато людей почало виїзджати і поблизу залишилося багато котів та собак, яких ми також намагалися забезпечити кормом. Поступово закривалися крамниці, купувати їжу було проблематично, бо вона просто зникала з вітрин. Вже більше чутно були вибихи, були окуповані Мала Комишуваха, Вернопілля.

Ворог все ближче і ближче підходив нашого міста, частіше стало чути вибухи, було кілька прильотів у Барвінковому. Наша родина вирішила евакуюватися.

Нас прийняло с.м.т. Нова Водолага. Перший час, звісно, було дуже важко, бо ти не зі своєї воли опинився в новому місці, в яке ніколи не планував приїхати, нові люди, все нове. А ми приїхали тільки з найнеобхіднішим. Але скоро стрес пройшов, ми познайомилися з місцевими волонтерами і почали також допомагати, чим могли: я навчився плести захисні сітки, допомагав готувати страви на фронт, брав участь в благодійних ярмарках. Тільки тоді я, та й напевно, багато хто зрозуміли, яке воно ЩАСТЯ. А воно в простих, але в таких  необхідних речах - батьківська домівка, родина поряд. Тоді я зрозумів, що  щастя це навіть просинатися в рідній домівці, на своїй кроваті, їсти зі своєї тарілки, вітатися з сусідами, коли йдеш до рідної школи.

Моєї радості не було меж, як тільки у нас дозволила безпекова ситуація повернутися в рідні стіни. Згадую, як довго я лежав у своїй постілі, не хотів вставати, дихав рідним повітрям ДОМУ! Тепер я розумію ціну щастя - це родина та рідний дім!

Зараз, знаходячись в рідних стінах,  продовжую волонтерити, не проходжу мимо безхатніх тварин, обовязково приношу їжу, в спеку - водичку. Тваринам зараз також дуже важко.

Вірю у світле майбутнє нашої країни, що зовсім скоро всі ці жахіття скінчаться!