Боднарчук Мирослава, Харківська гімназія №43, 9-В клас
Пам'ятаю, це було закінчення навчального року. На вулиці вже було тепло і світило сонце. Загалом все було як завжди. Але в один момент все змінилося...
Для мене почалося все ще давно. Коли я була ще маленькою, навчалася тільки в першому класі... Це був дві тисячі чотирнадцятий рік. Одним непримітним днем, я з братом вже були вдома. Раптом батьки з балкона нашої квартири побачили літаючі військові літаки. Потім посеред ночі мама почула постріли і вибухи. Мені ж більше пощастило, тоді я спала міцним сном і, на щастя, нічого не чула.
Наступного ранку батьки вирішили збирати речі і виїжджати з міста. Вони зібрали всього дві валізи і ми залишили Луганськ. Тоді ще ніхто не розумів до кінця що відбувається, а я - тим паче...
Коли ми вже були в дорозі, батьки домовилися їхати до бабусі. У той час, коли ми виїхали з міста, ми думали що ми їдемо всього на два тижні, а по закінченню цього часу ми повернемося і все буде як завжди, батьки будуть ходити на свою роботу, а я з братом повернемося до нашої школи після літніх канікул.
Після двох тижнів у бабусі, ми попрямували до Харкова. Тільки уявіть, як було складно моїм батькам, адже вони тоді навіть не розуміли, що їм робити далі, тому що у нас все залишилося в Луганську, з собою тільки дві валізи, і ще й двоє маленьких дітей (тобто я і брат).
Тоді батьки зняли невелику двокімнатну квартиру, в якій наступні два роки ми і жили. Я з братом навчалися в тій школі, в якій і зараз ми вчимося, і ходили на тренування зі стрибків у воду. Звичайно ж, у нас з'явилося багато нових друзів. Але через два роки нам знову довелося переїхати, але вже до Вінниці.
У Вінниці ми змінили дві школи. Всього в цьому чудовому місті ми прожили три роки і потім знову переїхали до Харкова, і до цього дня я тут живу.
За весь цей час поки я не жила в Луганську, ми відвідали наше рідне місто всього один раз, і то ми приїхали в гості лише на пару тижнів.
Звичайно ж, за весь цей час у мене в житті відбулося багато подій, як хороших так і поганих. Також я багато встигла усвідомити і переосмислити. Ще я зрозуміла і навчилася цінувати навіть якісь маленькі дрібниці. Я помітила, що багато людей не цінують і байдуже ставляться до того, що у них є, і це мене трохи засмучує, адже така людина може так ставитися до речей, про які хтось інший може тільки мріяти. Те, що людям зазвичай здається нормою, мовляв що так і повинно бути, іншим здається дуже цінним.
Через війну я втратила можливість жити в своєму приватному будинку і мати свою особисту кімнату. Зараз же дуже хотілося б мати своє особисте житло, щоб бути впевненим, що тобі через певний час не доведеться кудись переїжджати знову... Звичайно ж, про свою особисту кімнату я можу поки що тільки мріяти.
Я мрію, щоб війна скоріше закінчилася і все було як раніше, але я розумію, що як раніше, на жаль, вже ніколи не буде. Ця війна назавжди змінила долі багатьох людей...
Я дуже сподіваюся, що цим твором я змогла передати частину того, що я прережила і відчула.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Ми використовуємо файли cookies, щоб ви отримали найкращий досвід користування сайтом. Продовжуючи роботу із нашим сайтом, ви підтверджуєте використання сайтом cookies вашого браузера.