Шаповалова Світлана, вчитель, Комунальний заклад "Бериславський медичний фаховий коледж" Херсонської обласної ради

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Коли ми чуємо слово «війна», у свідомості одразу виникають кадри з новин, спогади старших людей, історичні фільми. Та справжня війна – це не екран, це коли війна входить у твій дім без дозволу, забирає все, що було раніше…

Уявіть собі, 3 роки назад, я - щаслива мама, гарна дружина, у мене є робота, я працюю в Бериславському медичному фаховому коледжі. Щоліта ми їздили відпочивати, хоча б один раз на рік на море. В мої 50 років було все: будинок, дорослі діти, чоловік, якій вже чотири рази обирався міським головою міста.

Майже ідеальне життя. Я любила своє місто: кожен його камінь, кожне дерево, кожну будівлю, навіть ті, повз які проходила щодня і не помічала. Але війна змусила мене подивитися на все це зовсім інакше.

І зрозуміли ми про своє місто лише тоді, коли ми змушені були прожити 8 місяців окупації, ледь живі виїхали із пекла, коли мій чоловік був у підвалі і коли, я 14 днів, нічого незнаючи про нього, чекала і надіялася на краще. Тоді я навчилася молитися, коли була одна в будинку, клавши під подушку пістолет чекавши, що от зараз зайдуть ці іроди і я випущу в них останні набої, бо страх, беззахисність, відчай, змушує нас плакати, молитися, ховатися, боятися.

Але незважаючи на це, ми крадькома ходили на роботу, набирали собі абітурієнтів, знаючи, що наражаємо себе на небезпеку. Бо кожен із нас вірив, що це не надовго. Якби ви знали, скільки історій можна розповісти про цей час: згадую, як в нашому місті був перший раз обшук.

Росіяни заблокували всі вулички і провулки. Вони виставили свої БТР, танки, піхоту і не давали проїхати жодній людині.

Я була в цей час у свекрухи, відчувши неймовірний страх. Я всеодно поїхала додому на велосипеді до свого будинку, він був повністю оточений, бо вони дізналися, що саме тут живе мер міста. А чоловік вже був у на підвалі. Страх, що стискає груди, коли чужі люди зі зброєю перегортають твої речі, нишпорять у шкафах, дивляться в очі й намагаються знайти слабкість. Я мовчала і молилася. Тваринний жах загальмував мою свідомість. Це був той момент, коли я вперше по-справжньому зрозуміла, що таке безпорадність. А потім один із головних підійшов до мене, забрав сімкарти і сказав, що можна через 10 хвилин зайти до будинку, після того як вони поїдуть. 

Коли я зайшла до будинку, це був суцільний жах: розбиті вікна, зламані двері, розтрощені камери; вони забрали все, що можна було забрати, що представляло для них хоч якусь цінність. А потім поїхали геть. Це була найжахливіша мить мого життя.

А найщасливіший момент був тоді, коли мій чоловік ледь живий повернувся додому. Лише тоді я зрозуміла про цінність людських стосунків і відносин, про почуття, про повагу, по любов і надію. Я повірила в Бога, бо я щодня і щоночі молилася за чоловіка. І мене почули!

Потім ми змушені були виїхати, бо далі жити було неможливо: звук уралів, щовечора безчинство бурятів, розвішування російських прапорів, поступове насаджування російської ідеології, і це було нестерпно. З часом ми зрозуміли, що повертаємося в колишній  радянський союз.

Життя під окупацією - це ніби ти живеш у темряві. Не маєш права голосу, права вибору, права навіть думати вільно. І всеж у цій темряві ми шукали світло - в очах рідних, у тихому слові, підтримки і надії, яка не згасала.

Ми вчилися жити заново в умовах, які неможливо було уявити. А потім на фоні цих подій я захворіла.

Лікарі Кривого Рогу допустили помилку, вчасно не виявши злоякісну меланому.

Світ перевернувся. Все, що було до того, стало не важливим. Я рахувала дні, часи, години. Це жахіття, яке не можна передати словами. Спочатку розпач, безвіхідність. Потім була одна, друга операція, потім лікування кетрудою, яка в Україні коштує дуже великі гроші, потім відмовила печінка, і так одне за одним .

Боротьба триває, але я не здаюся, бо хочу жити. Я вчу студентів, ліцеїстів, плету кікімори для солдат, вчу дітей , що варто жити, насолоджуватися житям, допомагати армії, підтримувати своїх рідних і близьких, бути сильніми  і вірити в перемогу.

Бо хто, як не ми, врятує нашу країну, від цих варварів, які прийшли на нашу землю і хочуть знищити її назавжди? Наш будинок повністю зруйнований. Не стало нічого. Але найбільша жаль, це альбоми, які згоріли в будинку, адже це була історія моїх предків, батьків, які пішли у небуття.

Тебе ніби розірвали на частини, частина тебе залишилася у цьому полум’ї, а частина живе зараз, тут і відновлюється. Біль не втихає, це розуміє лиш той, хто пережив ці жахи. Потім я втратила маму, якій було 90 років, яка так і не дочекалася, коли повернеться додому. Все запитувала, коли ми повернемося у рідний дім, і померла у чужому місті. Пишу і плачу, знаю, що хвилюватися не можна, але сльози течуть мімовільно.

Так, хто приніс нам ці жахи? Який урод це натворив? Хочеться крикнути на весь світ: «Люди, схаменіться, зупиніть війну. Адже гинуть діти, матері, чоловіки, хлопці, батьки. Невже  не залишилося у людей ні каплі жалю? Заради чого це все?»

Світ сходить з розуму.

Я не знаю скільки мені залишилося бути в цьому житті. Я втратила багато -спокій, впевненість, здоров’я, рідне місто у його колишньому вигляді. Але я знайшла себе - справжню. Я навчилася цінувати кожну мить, кожну людину поруч, кожне слово підтримки. Навчилася бути вдячною за життя, яке маю, навіть коли воно важке. Але я знаю одне - я буду боротися з цією нечістю, хай не на полі бою, але в тилу, готувати, виховувати справжніх українців, героїв, які не шкодуючи свого життя віддають всього себе заради держави.

І це крик душі! Я не хочу в іншу країну, я не хочу закордон, бо я люблю свою державу - Україну. І мій обов’язок повернутися в своє рідне місто Берислав, яке має багату історію, відбудуємо його і будемо продовжувати славну історію фортеці Кизи-Кермен.

Найголовніше, чого навчила мене війна - це те, що  навіть у найжахливіших обставинах можна залишитися людиною. Можна триматися за добро, навіть коли навколо - зло. Можна боротися, навіть коли здається, що сил уже немає. І можна вірити, навіть коли все, здається втрачено.