Коли Валентина із сином виїжджали з окупації, її чоловік лежав у лікарні. Виїхати до них йому вдалось аж через п’ять місяців

О п’ятій ранку вже був гучний звук, схожий на вибух. Я лежала в ліжку і думала, що це було. Потім ввімкнула телевізор і зрозуміла. Не вірилося, що таке може бути в наш час. Невже не можна було вирішити без війни цю ситуацію? Я жила там рік. В окупації медицини не було, всі ліки – російські, а вони взагалі ніяк не діють на організм. І я вирішила з сином виїхати в Україну. Їхали через Крим, через Росію. Усі гроші, які в нас були, усі заначки прийшлося діставати і їхати. Це добре, що в нас хоч заначки були, а в людей їх немає, і люди залишилися в окупації. 

Мене не пропускали в Армянську, це як їхати в бік Криму. Мене не пропустили, а сина пропустили. Йому було 16 років тоді. Ми тому й виїхали, бо я за сина переживала. Мені сказали, що їм не подобається, що в паспорті немає печатки на фотографії у 25 років. Я стільки років прожила з цим паспортом і навіть не знала, що в мене тої печатки не існує. 

Через ту печатку вони казали мені: «Ми вас відправимо в Магадан». Мене питали, куди я їду та навіщо. Я сказала, що поїду в Польщу і буду там заробляти, бо мені потрібні гроші. 

Вони мене не пропускали десь із годину. Дзвонили якимось своїм начальникам рази три. Зрештою Бог допоміг, і мене пропустили. Добиралися ми до Одеси п’ять днів. Так тут і проживаємо, винаймаємо квартиру. 

Чоловік приїхав аж через п’ять місяців після того, як я виїхала. Вдома він захворів, і там було ніяк лікуватися. Він у Херсоні лікувався на той час, коли почалася війна. Тоді міст перебили, і він через річку якось добирався. Гривні не ходили, російські гроші потрібні були, а де ми їх візьмемо? Заначки були, ми долари міняли на рублі. А пізніше чоловік приїхав в Одесу – після того, як підірвали Каховську ГЕС, коли все затопило. Лишилася там свекруха. Шкода її. Хотіли б поїхати, забрати і хату продати, але нема як – ні продати, ні проїхати, бо нас тут уже не пропускають. Або фільтрацію треба проходити по 20 годин на кордоні. 

Свекрусі 76 років. Переживаємо, щоб вона хоча б дочекалася, коли ми приїдемо, бо на старості сама залишилася жінка. Дочка теж виїхала, і мого чоловіка мати залишилася в нашій хаті. Покинула свою, і ми її до нас переселили. Бо в нас великий дім, а якщо залишиш житло без нагляду, туди точно когось заселять.

Нам усі допомагають в Одесі. Хто що може підказати – підказує. Коли ми кудись зверталися, нам допомагали. Таїровська громада нам дуже допомагає. Ми зареєстровані в цій громаді, і нам допомагають вирішувати деякі питання, підтримують нас. Уже два роки, як ми тут. Живемо далі, віримо, що все налагодиться.