Мені 73 роки. Моя дочка зі своєю дочкою перебувають у Рівному, бо треба вчитися. Із сином ми в одному місті, але він живе окремо. Він хворіє. У нього гіпертонія і хвора щитовидка. Живемо дружно, спілкуємося. 

Я живу у своєму будинку, в ньому постраждав дах іще у 2022 році. Слава Богу, наша мерія потурбувалася про нас, і його трохи залатали. Я ніколи не думала, що буду жити в такий час.

У нас світло є постійно. Іноді, буває, на якийсь час вимикають воду, бо ремонтні роботи йдуть. А так – усе добре в нас із комунальними послугами. От у 2014 році ситуація з водою та світлом була страшнішою, а зараз, слава Богу, все нормально. 

Я сама росіянка, але з 1964 року перебуваю тут. Дитиною мене сюди привезли, і рідних у мене тут немає. Є троюрідні, десятиюрідні, і ми всі спілкуємося. А тепер я не можу з ними спілкуватися. І ніколи не думала, що моя родина ось так… Шокує те, що сталася така біда. 

У мене шестеро онуків. І війна вплинула так, що приходить свято – і за стіл ми сідаємо вдвох із сином, а ще зять, і все. Замість 13 людей – тільки ми втрьох. 

Я родом з Росії, і щоразу переживаю за людей, яким дістається від моїх співвітчизників. Мене бентежить те, що вони такі стали... Вони воюють проти нас, не знаючи нас. Звідки в них таке мислення? Оце мене шокує.

Менше дивлюся телевізор протягом дня, щоб нерви зберегти, і намагаюся менше на ці теми розмовляти. Бо самій у будинку дуже важко.