Андрій Ваганов

«Тоді ми мало не вбивали кожного, хто був не згоден з нами»

Андрій Ваганов,

Вугледарська загальноосвітня школа I-III ступенів №2, м.Вугледар

Есе «Один день»

Я живу у невеликому шахтарському містечку Вугледарі. Зовсім поряд Донецьк, що був нашим обласним центром. На вихідні вугледарці їздили до театру, кав’ярні, а дехто кожного дня на роботу. І так було багато років, але раптом щось змінилося…

На обличчях батьків з’явилось занепокоєння. До нас, і не тільки, приїхали родичі, знайомі з Донецька та околишніх містечок. Усі були напружені, знервовані. Коїлося щось страшне.

У нашій школі з’явилося багато нових учнів. Мене вразив біль у їхніх очах. Вони були якісь інші, бачили те, чого не бачили ми: смерть, обстріли, кров. Цього вони не забудуть ніколи. Усе це дорослі назвали війною. Я вперш почув це слово саме тоді.

На щастя, бойові дії оминули Вугледар, і мені не довелося зустрітися з війною віч-на-віч. Донеччани шукали притулку в різних містах України, подалі від цього жахіття. Мої родичі теж поїхали на захід. А ми лишилися у Вугледарі.

Проте через деякий час наша родина поїхала з міста. Ми взяли все необхідне і поїхали до родичів у Київ. Проте ця подорож була для мене незвичайною. Замість радості зустрічі напруження батьків, розмови про те, як жити далі.

Там, у Києві мене записали до однієї школи. Це було дуже складно, бо усюди школи були переповнені через велику кількість переселенців.

Минуло кілька місяців, і ми повернулися додому. Хоч біля Вугледару ніколи не велися бойові дії, набагато страшніші «бої» відбувалися між людьми. Війна змінила всіх. Тоді ми мало не вбивали кожного, хто був не згоден з нами. Ненависть до людей, не схожих на нас, які думають інакше, була всюди. Я не розумів тоді, як люди, які ще вчора були сусідами, знайомими, з такою жорстокістю вбивали один одного.

Але пройшли роки – і ненависть у людських серцях трохи вщухла. Людина не може довго ненавидіти. Це дуже складний шлях, але потрібно робити все для примирення.

Нещодавно у нашому місті відбулася подія, метою якої було об’єднання людей. Вісімнадцятого вересня у нас пройшов етнофестиваль, на якому представники національних меншин знайомили зі своєю культурою, кухнею, звичаями. У кожного народу був свій намет.

Я був здивований. На Донеччині живуть люди різних національностей: цигани і вірмени, греки і білоруси, німці і татари, болгари і румуни. Всі вони разом співпрацюють, святкують і створюють міжнаціональні родини, не зважаючи на відмінності звичаїв, менталітету, традицій, вірувань.

Моя вчителька після фестивалю виклала у фейсбуці вірш, який, на мою думку відповідає на основне питання: жити всім землянам треба у мирі.

«Етоно-вікенд у місті,

Кольори довкіл барвисті,

Греки, німці, молдавани,

Білоруси і цигани,

І вірмени, і євреї,

Християни , іудеї…

Всі усміхнені, щасливі,

Доброзичливі, красиві,

Страви свої презентують,

А охочих і частують.

Талантами дивували –

Танцювали і співали.

Справжнє свято – атмосфера,

Ось такого б режисера

Для Землі, для всього світу.

Щоб тримались заповіту:

Треба всім у мирі жити,

Будувати, світ любити.

Вугледар приймав всіх радо.

Щире, гарне було свято!»

Чому ж у XXI столітті люди не можуть порозумітися? Через чиїсь амбіції? Навіщо? Навіщо все це, коли ми можемо жити в мирі? Заради якої великої мети? Чиєї?

У Біблії написано: «Стався до інших так, як ти хочеш, щоб ставились до тебе». Ми всі живемо на одній планеті і мусимо сприймати людей такими, якими вони є. Тільки тварини б’ються через те, що вони різні або хтось слабший. Але ж ми – люди, не звірі. Намагаймося ж жити по-людськи!

Мені подобаються рядки із вірша Надії Красоткіної, які нагадують:

«Мир на землі – це й є найбільше диво!

Бо спокій всюди: в серці й на Землі.

В майбутнє дивляться усі сміливо

Й щасливі всі – дорослі і малі».

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/