Я проживала у місті Оріхів. Коли почалася війна, там не стало ліків, продуктів.

Одного дня ми ховали дідуся і почався обстріл. Тітку вбило насмерть, зятя врятував пам’ятник, за який він сховався. Людей вбивають щодня.

Вмовити виїхати пенсіонерів було важко. Але у мене влучив уламок снаряду, це стало останньою краплею. Людина, яка це не пережила, не зрозуміє.

Виїжджали евакуаційним автобусом. Зі мною були рідні люди похилого віку. Собаку залишили, її доглядали свати.

Я читаю молитви, сподіватись більше немає на кого. Виїхали ми до Запоріжжя, але повернулися, бо треба садити город – це наша земля. Стіни гріють.

Родина роз’їхалися по світу, телефонуємо один одному.

Як доживу до Перемоги, все відбудуємо.