Базарова Анжеліка, 14 років, учениця 9-А класу КГ №74, м. Кривий Ріг

Вчителька, що надихнула на написання - Ватуліна Ірина Володимирівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

«Крізь сон чую вибухи...Один! Два! Три! Чому я їх рахую? Розумію, що це мені наснилося і намагаюся заснути далі. Бабуся з мамою чогось кричать… Мабуть, посварилися. Як же тепло під цією ковдрою, не хочу вилазити з-під неї. От би час зупинився і я могла поніжитися подовше... Але щось не дає! У животі противно холоне. Щось тут не так! Лишенько! Сьогодні ж у нас контрольна з геометрії, зовсім забула. Час вставати!» - такими плутаними були мої думки вранці 24 лютого.

Несподівано в кімнату увійшла мама. Вона метушилася. Збирала речі. Нарешті помітила, що я вже прокинулася. Проте,

замість звичного «Доброго ранку!», я почула : «Донечко, почалося… Війна!» і мама розплакалася. Ніби тисячі невидимих голок одночасно впилися мені у спинний мозок!

У вас так бувало? Біль пронизує тіло і німієш від страху. У голові вихором металися слова і думки, але видавити із себе вийшло тільки: «Мам?..» Стільки емоцій вирувало всередині: заперечення, паніка, страх, але зовні я була спокійною, лише противно тремтіли руки. Не знаю, чи можна назвати це рефлексом самозбереження, але я повністю абстрагувалася від нової реальності і не приймала її жодною клітиною свого тіла. Я почала свій день як і будь-який інший: почистила зуби, вмилася, сіла снідати. Здавалося б всього два жалюгідних слова «Почалася війна!». Чи можуть вони кардинально змінити чиєсь життя? Змогли. Вп'ялися своїми гострими шипами в горло, що не закричиш, і клітку для серця збудували - з того дня не живу, а існую…

Ми з мамою поїхали! Їхали довго, страшно, під вий сирен, гуркіт гаубиць та вибухи РЗСВ. Перед очима досі ті жахіття, які часто тепер закрадаються у сни…

Нині я у відносній безпеці, вже вісім місяців перебуваю в Туреччині. Саме «перебуваю», бо фізично зараз я тут, але морально... Душею я ще там, де, коли холодний лютий за вікном, вдома завжди тепло. У своїй затишній маленькій квартирі, яку зігрівають далеко не батареї, а найрідніша бабусина посмішка, якою вона завжди вітала мене ввечері після важкого дня. Знаєте, тепер слово «мир» набуло для мене іншого значення. Тепер це не різнокольорові кульки і прапорці на травневі свята, тепер це банально «чисте небо», чисте від тих проклятих крилатих ракет, які гепають в хаотичному порядку і забирають тисячі наших життів… Це можливість мати впевненість у тому, що завтрашній день обов’язково для тебе настане, розуміння того, що у тебе є мрії і цілі, яким призначено коли-небудь здійснитися.

Прикро визнавати, але тільки завдяки тривалій розлуці, ми усвідомили справжню цінність поняття «сім'я». Знаєте, кажуть: «Ми по-справжньому цінуємо лише тоді, коли втрачаємо».

Раніше порожня щоденна балаканина (такою ми її вважали) була для нас чимось дратівливим, проте зараз навіть п'ять хвилин мовчання по телефону з рідною людиною, що по той бік моря, здаються неабиякою розкішшю.

І ще страшна думка, яка ніби шашіль точить мене зсередини, що вже завтра можу й не почути рідний голос у телефоні… Господи! Невже це відбувається зі мною?