Я пенсіонер. За фахом – журналіст. Займався краєзнавством. Видав понад вісімдесят книг у співавторстві з іншими краєзнавцями. Писав нариси про людей. 

Війна застала мене з дружиною вдома. Вперше росіяни обстріляли наше місто п’ятого березня. Снаряд розірвався біля нашого будинку, а осколки полетіли до сусіднього. Після цього прилетіло ще кілька снарядів. Ми з дружиною сховалися у ванній кімнаті, а коли стало трішки тихіше, перейшли в підвал сусіднього будинку. Просиділи там до вечора. Потім пішли додому повечеряти. Близько десятої знову почався обстріл. Ми схопили сумки й побігли у підвал. Тільки забігли в нього, як біля під’їзду пролунав вибух. Лавочки розлетілися на друзки, вікна повилітали, розбило двері в погреб. Зранку донька забрала нас до себе. 

Згодом донька з зятем виїхала, а ми залишилися. Я не хотів нікуди їхати, думав, що бойові дії невдовзі закінчаться. Проте вони лише посилилися. Ми ночували у вогкому й холодному підвалі. 

Одної ночі був дуже сильний обстріл. Два снаряди прилетіли у сусідський двір. А один снаряд – неподалік від нас. Після того ми вирішили виїхати.

Другого квітня на евакуаційному автобусі добралися до Запоріжжя, де нас зареєстрували, видали нам гуманітарну допомогу, нагодували. Зараз живемо на квартирі у знайомих. Не знаю, коли повернемося. У Гуляйполі немає води, газу, світла. Наша квартира залишилася без вікон. Хочу поїхати забити їх, але мене не пускають через потужні обстріли. Більша частина міста розбита. Багато людей загинуло. 

Чекаємо, коли наші військові виженуть ворогів. Я впевнений, що перемога буде за нами. Думаю, що Донецька й Луганська області, а також Крим повернуться до складу України. 

Хочу швидше повернутися додому і продовжувати займатися улюбленою справою.