Мешканці Первомайського не вдалося в Донецьку врятуватися від обстрілів. Дивом повернувшись додому, вона пізнала всі прикрощі бойових дій: будинок постраждав від осколка, що розірвався, чоловік переніс інсульт.

У перший день війни ми були вдома. Нам сказали, що через годину треба евакуюватися. А у мене господарство: індики та город. Насипала пшениці індикам, курям, води налила, картоплі накопала, бройлерів набрала і поїхала в Донецьк до сестри.

Проїжджаємо... всюди стріляють. Приїхали з молодшим сином, а старший син жив в Зугресі. Приїхали в Донецьк – як почали стріляти! Цілу ніч стріляли, ми не спали. Сестра живе біля вокзалу, так ми ледве ранку дочекалися. Сестра каже: «І тут стріляють, спокою немає. Давайте до себе додому повертатися».

Доїхали ми до Горлівки, а там вже нікуди не пропускають. Я кажу: «Пропустіть, у мене там мама залишилася». Вони кажуть: «Даємо вам 15 хвилин, щоб забрали маму і повернулися». Яку там маму, її 20 років немає в живих. Це я так сказала, щоб нас пропустили.

Ми тільки приїхали, тільки заїхали у двір – і біля нашого двору як розірвалося! Як ми встигли в будинок забігти, я не знаю. А потім з підвалу не вилазили. Не було води, газу, не було світла. Тільки з підвалу виліземо, на багатті що-небудь зваримо – так починаються обстріли, знову туди біжимо.

Будинок сильно постраждав. Тільки до війни ремонт зробили, балкон новий. У вікно снаряд залетів, все побив: і холодильник, і телевізор, і грубку. У нас дах весь був зруйнований, паркан, ворота. У будинку в сусідки все побило, навіть машину, яка стояла у дворі.

І сьогодні стріляли [21 липня 2021 року]. О 5 годині ранку ми вийшли картоплю копати – і як почали стріляти! Я вже істеричкою стала, нервовохворою. У мене цукровий діабет, у чоловіка в підвалі інсульт трапився, ледве витягли його звідти. Діти невідомо де.