Горбунова Тетяна Анатоліївна, вчителька зарубіжної літератури, гімназія №237 м. Київ, Київська область

"1000 днів війни. Мій шлях"

Пам’ятаю, після чергового уроку, 16 лютого 2022 року, підійшла до мене учениця 7-А класу Софійка С. і запитала: «А правда, що скоро розпочнеться війна?»

«Ні, що ти, моя люба, війни не буде, не бійся», — відповіла я, не знаючи, що вже за тиждень, 24 лютого, життя всіх українців розділиться навпіл — «ДО» та «ПІСЛЯ».

Коли в Києві пролунали перші вибухи зовсім, здавалося, близько біля нашого будинку, спочатку ступор, страх, очікування хоча б якоїсь інформації. 04:50 ранку. Включила етер… І страшне почуте слово з екстрених новин: «ВІЙНА!!!»

6 ранку… Повідомлення від директора гімназії: «На роботу не виходимо. Тримаймося. Чекаємо розпоряджень». Знову чути вибухи… Дзвінки від батьків… Невизначеність…

У кожного завжди є свій вибір. Можна було б терміново покинути місто, виїхати закордон, штурмуючи потяги, але ми з родиною вирішили залишатися у місті до останнього. Я бачила, як кожного дня в навколишніх будинках ввечері все менше запалювали світло, на дитячих майданчиках переставали звучати дитячі голоси…

Самим важким психологічно для мене був, окрім лютого, березень 2022 року.

За день до широкомасштабного вторгнення мій чоловік поїхав в с. Демидів Вишгородського району Київської області, де проживає його старенька мама, щоб завести їй ліки та їжу. 24 лютого ми ще встигли поспілкуватися телефоном, а далі… «чорні» дні безвісти — без зв’язку. Тільки з новин дізнаєшся, що село окуповане, що підірвано дамбу та міст через річку Ірпінь, що вода в селі швидко прибуває й затоплює хати, а також постійні гучні обстріли з обох сторін.

Але як там мої? Чи живі? Чи є запаси їжі, ліки (а приймають їх постійно), як там улюблений собака? Кожного дня шлю смс, а у відповідь тиша… І тоді — дзвінки в Інформцентр Червоного Хреста, Гуманітарний штаб області, Червоний Хрест Київської області (телефони зберігаю до цього часу)… Приймають заявки, але кажуть, що село знаходиться під окупацією, тому ніхто нічим не може допомогти.

Дізнаюся, що був хлопець-волонтер, який розвозив ліки в навколишніх окупованих селах, але його окупанти вбили… Що робити, куди бігти, кого ще просити? Відчай…

Одного разу в телефоні пролунав якийсь звук. Дивлюся, а там смс-прощання від чоловіка. Пізніше, коли прочитала його записи, які він вів від першого дня війни, зрозуміла всю біль і страждання, що довелося пережити тим, хто вчасно не зміг виїхати.

Довгі дні та ночі чекання… І коли по новинам сповістили, що наші славні ЗСУ звільнили дану місцевість, зразу ж з доньками зібралися й поїхали в село. Те, що ми побачили по дорозі — понівечені будинки, спалені садиби, вирви від бомб — привело нас у шок.

А коли проїхали по зруйнованій дамбі с. Казаровичі (бо іншого шляху ще не було) — враження зашкалювали…

Ось і перша зустріч з рідними… Коли ти бачиш людину, що схудла на 15 кг, і руки всі такі заскорублі, а старенька мати — згорблена, худесенька… і собака, який зустрів і не відходив від нас — все це описати неможливо. Сльози радості, що всі живі. Сльози смутку — що прийшлося в окупації їм пережити…

Тоді здавалося, що скоро все закінчиться. Але… війна продовжується. То скільки ще потрібно пережити горя, скільки воїнів не побачать своїх домівок, скільки, скільки, скільки?..

1000 днів війни…
Мій шлях — це шлях звичайної пересічної людини, яка продовжує навчати дітей, по можливості з родиною донатить, разом з усіма переживає тривоги, нічні обстріли, не збирається нікуди виїжджати з міста і яка безмежно захоплюється мужністю ЗСУ та вірить в найшвидшу нашу Перемогу.

Слава Україні! Героям Слава!