Шемет Зінаїда, 10 клас, Комунальний заклад «Мереф’янський ліцей «Перспектива»»
Вчитель, що надихнув на написання есе: Мезенцева Наталя Володимирівна
"Чому бути українкою – це моя суперсила?"
Страшне слово – війна… Та коли ми читали про неї в книгах, чи слухали розповідь учителя, чи навіть дивилися фільм – не до кінця усвідомлювали, який це жах. Я ніколи не думала, що буду жити у воєнний час, що побачу всі ці страхіття на власні очі, що кожного дня буду переживати увесь цей страх знов і знов. Ми були щасливі з моїми друзями-однокласниками, мріяли про майбутнє, радісно зустрічалися у школі. Та у нас її забрали, нашу школу: страшна ворожа ракета зруйнувала рідні стіни. Страшно? Так, але спочатку. Потім з’явилася ненависть до ворога, а з нею і надія на Перемогу та прагнення долучитися до її наближення.
По-перше, я змінила своє ставлення до навчання. Я розумію, що після війни буде розруха, а потім почнеться відбудова. І нашій країні потрібні будуть розумні, освічені люди, професіонали своєї справи. І це будемо ми, молодь, тому я хочу добре закінчити ліцей, отримати вищу освіту і працювати на благо своєї країни.
По-друге, наш ліцей не стоїть осторонь у волонтерській справі й активно долучає нас до співпраці. Найактивніші мої однокласники допомагали громаді міста плести маскувальні сітки, ми приносили бляшанки, щоб з них зробили окопні свічки для Захисників. Моя родина підтримує будь-який збір для бійців ЗСУ. Я і надалі планую робити все, що в моїх силах, для наближення Перемоги. Немає маленьких справ для нашої Великої Перемоги.
А ще у мене є бабуся, яка працює у лікарні. Часто вона розповідає про хлопців, яких бачить, про їхні поранення, біль та страждання. Ми довгий час думали, що ж зробити, щоб хоч трохи розрадити наших Захисників. Тепер я допомагаю бабусі прати одяг воїнів ЗСУ, який вона приносить із лікарні. Хочеться, щоб чоловіки на якийсь час відчули себе комфортно. Також ми готуємо різні смаколики, моя бабця ними годує бійців, а я, в свою чергу, плету і передаю їм патріотичні браслети, пишу підбадьорливі листи. Ще дізнаюсь через бабусю, яким книжкам воїни надають перевагу, і з домашньої бібліотеки (а вона у нас величенька) підбираю їм відповідну літературу. Хлопці, які довгий час не тримали у руках нічого, крім зброї, радіють навіть старим книжкам. Мій дядько теж захищає нашу Батьківщину, і я сподіваюсь, що, де б він не опинився, до нього так само будуть ставитись незнайомі люди і надавати допомогу.
І якщо ви досі думаєте, що від вас нічого не залежить, просто згадайте дітей, які, попри складні життєві обставини, віддають на допомогу ЗСУ свої кошти, що відкладали на мрію, продають свої іграшки, малюнки, власноруч виготовлені прикраси, грають на музичних інструментах, танцюють, готують лимонад – усе для того, щоб наблизити Перемогу України. Вони – свідчення того, що наблизити нашу Перемогу може кожен. Незалежно від віку, статі і матеріальних можливостей.
Я вважаю, що кожен, як може, повинен працювати на Перемогу: чи ти дорослий чоловік, що ремонтує авто для воїнів, чи дитина, яка старанно отримує знання, чи бабуся, що пече пиріжки і годує Захисників. Ми – одна родина, а в родині не кидають одне одного напризволяще. Тільки у підтримці одне одного ми зможемо подолати ворога і наблизити Перемогу. Здолати нас неможливо! Ми захищаємо свою землю, майбутнє своєї країни, життя наших дітей! Внесок кожного в загальну справу – безцінний! Взаємодопомога, підтримка та небайдужість – це ті складові, які допоможуть подолати російського загарбника, адже ми нація…, ми народ, «якого Правди сила ніким звойована ще не була».
І коли наші воїни здобудуть Перемогу, а ми, молодь, відбудуємо країну, то весь світ буде знати про незламну волю нашого народу, нами будуть захоплюватися, нас будуть поважати. А я буду знати, що в цьому є і мій малесенький внесок.