З п’ятої ранку почалися сильні бої в районі Очакова. Були гучні вибухи, потім через нас летіли ракети на Кульбакине. Дуже було гучно. Я подумала, що грім гримить. А потім прокинулась о десятій ранку, вийшла на вулицю, і виявилось, що це війна розпочалась. 

Люди повиїздили, нас залишилося мало. Але ми були дружні. Якраз у таку спеку, влітку, півтора місяця не було світла. Ми дуже страждали. Спека страшенна, а світла немає. І до нас не могли навіть електрики приїхати. Ми як могли, так і крутились. 

А потім почались такі вибухи, що ми сиділи в підвалах. Нас прихистила в підвалі сусідка. Я навіть вам не можу передати, як це було страшно та важко.

Ми вже стояли і прислухалися, куди летить, що саме летить і свистить. Словом, якось звикали до цього.

Нас не залишили одних - влада турбувалася про нас, нам привозили гуманітарну допомогу, і волонтери теж. Дуже багато було допомоги. У нас не працювали магазини, і не можна було виїхати в місто, бо не ходили маршрутки. А ще ж потрібно було купити ліки та продукти. Але нас не залишили в біді. Про нас турбувались. 

У нас дуже сильні вибухи були. Навіть у воду летіли снаряди, бо ми біля річки живемо. Але якось люди приїжджали і не боялися цього. Від Фонду Ріната Ахметова ми отримували допомогу. Дякуємо йому дуже, що нас не покинули в біді. 

Тільки-но тривога – ми всі ховалися. Зараз онучка вже адаптувалась, а на початку було дуже тяжко. 

Вона зазнала стресу, навіть на заспокійливому була, а потім уже звикла. Зараз вже нормально почувається.  Школа у неї онлайн, але що вдієш? Навчається.

Син служить, він військовий. Я не знаю, як війна може скінчитись. Звісно, у нас сили такої великої немає, як у росіян. У нас все-таки набагато менша країна, якщо розібратись. Але ми все одно переможемо. Нам хочеться, щоб Україна процвітала, щоб заводи працювали, щоб людям була робота. Мені дуже цього хочеться. І мирного неба. Це головне.