Ми пенсіонери з чоловіком, проживали в Гуляйполі. Зараз у Запоріжжі. Житло винаймаємо, тому що наше зникло: згоріло під час обстрілу.

Мені 65, чоловікові 67 років. Спочатку взагалі не збиралися виїжджати. Почалися обстріли, а ми чомусь думали, що може, воно трошки. Перебралися в підвал, проживали деякий час у підвалі. Перший раз прилетіло в двір – вилетіли вікна, двері, і загалом трошки пошкодило. Ми підремонтували, і все начебто терпимо було. Другий раз прилетіло. 

Діти наші почали дуже турбуватися за нас, і обстріли почалися дуже часті. Ми практично сиділи в підвалі, і вирішили з чоловіком, що то вже не життя, треба виїхати. 

Приїхали сюди до дітей, трошки пожили в дочки, а потім винайняли собі помешкання. Скоро подзвонили сусіди і сказали: вам прилетіло вдруге чи втретє, ваш будинок згорів. Більше ми туди вже не поверталися.

Мене найбільше шокувало те, що в Гуляйполі залишилися люди, які займаються мародерством. Я цього не розумію. Містечко у нас маленьке, всі один одного знаємо. Як це так, полізти до сусіда, який виїхав, і обібрати його? Мене оце шокує. Хоча там теж важко: лінія фронту стоїть, обстріли постійні, з підвалів людини не вилазять. 

Оцей стан, наче стоїш серед дороги і не знаєш, що тебе чекає завтра, це найважче. Надіємося і молимося, що наші хлопці переможуть. Бо ми всі в підвішеному стані: все в руках божих і хлопців.

Хочеться, щоб скоріше, але дивлячись на всі обставини, мені здається, що живо це не буде. 

Головне - щоб настав мир. А тоді воно стане на свої місця, люди розберуться. Ну, згоріло помешкання, а це ж війна. Може, будемо відбудовувати, може нам більш сильні країни допоможуть. Я чогось думаю: як буде мир, то буде тільки позитивно все, будемо відстроювати, мріяти, будувати щось. Нам потрібен мир.