Ісіченко Анастасія, 9 клас, Головачанська філія гімназія Терешківського ліцею Терешківської сільської ради Полтавського району Полтавської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кривошея Валентина Григорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Темрява та холод. Страшно мені. Так страшно! А що ж воно буде далі? 

Саме так звучав перший день того, що змінило життя багатьох українців. Кожен з нас має свою історію, але у кожній з них присутня темрява, з якої усе почалося.

Першого дня серця були спустошені, як і полички магазинів, можливо, розгублені чи налякані,  але навіть тоді у них вже закрався маленький вогник, який стане великим полум'ям, пронизаним сміливістю, рішучістю та гордістю за свою країну.

Саме це полум'я згасить усю темряву та помститься за тих, хто не відсвяткує перемогу поруч за одним столом.

Це був не просто початок війни, це випробування, через яке пройшов кожен українець з думками, що життя вже не буде таким, як раніше. У чистому небі над моїм будинком пролітали ракети, чужі літаки,  що несли смерть на наші мирні міста і села. В повітрі панував страх... Це був страшний запах війни. 

В одну мить люди були охоплені темрявою та розпачем,  не знали, що робити, кидали роботу та залишали домівку.

Прихопивши все, що можна було  знайти на  поличках  спустошених супермаркетів, моя мама повернулася додому. Вона розповідала, що у потязі  було тихо, усі мовчали, напевно, не знаючи, що казати, або справді було зовсім не до розмов.

Цього дня розмови вдома були зовсім не такі теплі, як раніше, всі намагалися знайти більше інформації та дізнатися, що відбувається у кожному куточку рідної України. 

А вже ввечері я дізналася,  що таке тривожна валіза, наповнення якої відбувалося якось дивно, незрозуміло. Так і згорів у темряві свідомості перший день війни. 

Ніжний світанок знову накрив мою незламну країну,  а за вікном холодного лютого настав третій день війни. Вибухи було чути сильніше зі сторони Харкова та Охтирки,  всі дивилися марафон єдиних новин, моніторили будь-яку інформацію. Та серце наповнювалося радістю  за наших воїнів, які мужньо продовжували тримати оборону і спалювали колони рашистської техніки та збивали ворожу авіацію.

Було дуже приємно бачити, як люди об'єднувалися,  брали до рук зброю та створювали загони, які винищували ворога на захоплених територіях.

Ті, що не мали зброї, закидали ворога бандерівськими смузі. Тож ми вистояли той термін, що наші злі сусіди встановили собі як переможний. 

Ось уже позаду тиждень війни. З кожним днем вогонь у наших серцях ставав все більшим,  ми вже не боялися ворога, а з піднятою головою йшли проти нього.

Такий справді страшний лютий закінчувався, нарешті наступала ще не надто світла весна, але я вже свято вірила, що наше завтра буде кращим. 

За місяць війни прийшло розуміння того, якими були справжні герої, ті, хто зупиняли танки голими руками, в небі вступали в нерівні повітряні бої та виходили з них переможцями. Та насправді кожен із нас був героєм у цій війні, навіть звичайні люди, які не мали можливості воювати зі зброєю, ставали волонтерами та допомагали іншим чим могли, лікарі, що повертали до життя на фронті та й у цивільних лікарнях продовжували рятувати людей. 

Півроку війни зробило наших людей сильними та виробило те, що робить нас справді особливими, -  це єдність, у якій назавжди буде наша незламна сила. Всі страшні події, темрява та холод блекаутів тільки сильніше розпалили вогонь. 

Навіть роки буремних подій війни не змогли зламати нас, тих, хто йде до кінця у найлютіші морози, бо наша лють сильніша. 

Позаду дні, тижні, місяці, які мене навчили цінувати життя, простий запах весняного лісу,  чисту теплу постіль, солодкий сон,  запах домашньої випічки та день без тривог. Темрява гасне на фоні вогню сміливості найсильніших людей на планеті.

Наш шлях - приклад для майбутніх поколінь, які дістануть у спадок вільну та незалежну державу.  Я дякую за кожен прожитий день нашим військовим, дякую нашим українцям, що борються з темрявою.

Українці - вільні й сильні люди. Перемога буде за нами!