Розумань Олександра, 2 курс, Вище професійне училище №25 м. Хмельницького

Вчитель, що надихнув на написання есе - Заранчевська Раїса Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Сьогодні рівно тисяча днів війни, тисяча буремних для України ночей, як сусідня держава «побратим» почала повномасштабне вторгнення. Двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року, цей день пам'ятає кожен українець. День, що змінив наше життя.

Вранці прокинулась від будильника, почала  збиратись до школи, в кімнату заходить мама та промовляє: «Доню, сьогодні не підеш до школи... почалась війна.»

В той момент у мене в середині все перевернулось, страх та непорозуміння. Ось, що тоді я відчула. Згодом наш класний керівник написав в онлайн групі, що навчання буде дистанційне, термін невизначений. Через декілька днів, десь о сьомій годині вечора, ми з сестрою повертались із магазину, нас злякали страшні гучні вибухи. Це шахеди влучили в енергетичну систему нашого міста.

Мої емоції неможливо передати, вони були змішані, від ненависті до болю, змінювалися одна за одною…

Страх жити не на своїй землі, розмовляти не рідною мовою, а чужинською, заставив багатьох українців з окупованих територій переїхати в більш безпечні місця. Так у нашому місті з’явилося багато переселенців. Їм потрібна була допомога. Швидко створювались пункти обігріву, де можна було отримати належну першу допомогу. Хмельничани масово приносили туди і теплі речі, і продукти харчування, і предмети гігієни, і ліки, і гроші. Тут можна було випити гарячого чаю або кави, підзарядити телефони.

В таких приміщеннях не вистачало рук, щоб підтримувати порядок. Так, моя мама, за її бажанням, отримала відрядження зі своєї роботи працювати в окремі дні тижня у такому пункті. Ми з сестрою підтримали рідненьку і залюбки їй у всьому допомагали.

Спочатку розбирали великі пакети, ящики з теплим одягом, сортували його. Постійно стежили за тим, щоб у чайниках був кип’яток , а на столиках – печиво, чай, кава, цукор. Ще ми допомагали роздавати обіди, коли їх привозили з кафе, що неподалік розташоване. Нам всі дякували за роботу, за привітне ставлення, за те, що ми є і від того ставало так приємно на душі. Ми потрібні тут і зараз… Та коли лунають гучні сирени, а невдовзі  - ракетні прильоти, це неабияк засмучує мене.

Швидко засвоїли правило двох стін, серед ночі біжимо ще й зараз в сусідній будинок у підвальне сховище і там пересиджуємо по три – чотири години…

Не можу змиритись, хоч на мить відволіктись від своїх думок… Скільки болю, надлюдських страждань і розпачу принесла нам війна? Скільки розбитих доль, понівечених сердець, невиліковних ран?  Скільки Алей Слави по всій Україні?.. Скільки людей у полоні ворога?.. Скільки захисників пропало безвісти? Як з цим жити далі? Як будувати свої плани, всупереч щоденним обстрілам, повітряним тривогам, невтішним новинам?.. Відповідь сама спадає на думку…

А як же наші незламні захисники, що успадкували козацьку волю?.. Що незмінно стоять на оборонних позиціях та кордонах України, сміливо йдуть у бій із ворогом, жертвуючи своїм життям заради нас…

Ні, я не повинна здаватись! Моя підтримка та допомога ще так потрібна! Тернистий шлях випав на мою долю та я гідно його пройду… Закінчиться війна…Поступово загояться людські рани… І розквітне наша земля… І будуватимуть нові міста… І скрізь лунатиме дитячий сміх…

Господи, збережи Україну і нас усіх, дай нам сили, завзяття і мудрості!