Чоловік:
Я працював в основному електриком.
На БАМі був, в Казахстані канал Іртиш-Караганда будували. Ми познайомилися з дружиною в Казахстані, на каналі, на будівництві. Це було десь в 1969 році. Ну, а в 1979-му одружилися.
Цукровий діабет у мене, очевидно, і кровообіг поганий. Одна нога почорніла, її видалили, потім друга... Все на дружині. Вона мене купає, застеляє пелюшки, воду тягає. Їй дістається. Я їй не заздрю.
Дружина:
Коли йому зробили першу операцію, я якось думаю: ну, з однією ногою живуть люди, і ти, Митя, будеш жити. Що робити? Люди ж живуть, і ми будемо жити. А коли другу, мені було дуже важко. Спочатку я боролася, думала зберегти ногу, всілякі трави давала пити, настойки робила, компреси всілякі, ванночки. Загалом, це було пекло.
Важкувато мені, звичайно, доглядати за дідусем. Ну, а що робити? Значить, ось така моя старість. Добре – колодязь викопали ще до війни. Загалом, умови тут важкі. Але людина до всього звикає.
Чоловік:
Найстрашніше, коли над будинком летіли «Катюші», або як вони зараз називаються, «Гради». Впало два снаряди. Люди загинули, будинки руйнувалися. То з гармати стріляють, то з «Градів», то автоматні черги. Тепер уже точно краще не буде, гірше тільки може бути.
Коли приїжджають діти, коли онук приїжджає, звичайно, це радість.
Дружина:
Хочу, щоб не було війни. Цього всі хочуть, звичайно. Щоб не було війни, щоб не гинули люди. Ось цього мені хочеться.
Ми використовуємо файли cookies, щоб ви отримали найкращий досвід користування сайтом. Продовжуючи роботу із нашим сайтом, ви підтверджуєте використання сайтом cookies вашого браузера.