Вохрамєєв Максим Олександрович, 15 років, учень 10 класу Апостолівського ліцею №3

Вчитель, що надихнув на написання есе: Чехман Валентина Едуардівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року. Кожен українець знає цю дату, кожен українець має свої емоції щодо цієї дати: чи то гнів, чи то біль. Для кожного громадянина України – це трагедія. Саме в цей день лицемірний тиран, який ховався за маскою «братерства», зробив свій кровожерливий крок.

Кожна дія цих вбивць призводила до пролиття крові на нашій священній землі. Вони залишили після себе море сліз людей та біль, який ніколи не зникне. Тепер наша Україна має нові рани, хоч старі ще не загоїлися.

Ворог позарився на нашу Батьківщину та, ймовірно, від заздрощів, вирішив спотворити нашу красу й перетворити на свою огидну землю. Наша земля побачила багато жахів, а Дніпро забарвився в червоний колір. Всі злочини, які були вчинені ворогом, будуть їх переслідувати до самого скону.

Четвер двадцять четвертого лютого, ранок. Як зазвичай, я прокинувся о сьомій ранку, але щось було не так. Ця думка мене переслідувала доти, поки не прочитав новини із заголовком «Початок війни». Мій світ був зруйнований. Було таке відчуття, що я став зовсім іншою людиною. Ці зміни дуже тяжко описати, але, на мою думку, майже кожен українець відчув це.

Пам’ятаю перше березня – перша сирена. Коли я її почув, з’явився страх, який пожирав мене. Пам’ятаю часи, проведені у вологому, маленькому підвалі. Ми з батьками розуміли, що ракетний удар просто загребе нас заживо у підвалі, але ми не мали вибору, мали тільки такий захист від «новітніх списів» ворога. Дуже закарбувалося в пам’яті сімнадцяте березня. У цей день батьки вирішили, що ми маємо евакуюватися. Для мене це був грім серед ясного неба, та я не міг піддатися емоціям, бо бачив, що моїй матері дуже тяжко, тому не хотів її засмучувати ще більше, але мені здається, що вона все чудово розуміла.

Ось ми сідаємо до потягу, який прямує до Кривого Рогу. Я подивився у вікно і мені спало на думку: «Бувай, рідний край!» Моя душа пустила сльозу, яка натрапила на рану, яку породила війна, і почала нестерпно боліти за рідним краєм.

Весь цей час був проведений в душевних муках. Та потяг прибув на станцію. Ми не знали, куди будемо прямувати. Черга до евакуаційного потяга була дуже велика. Був нестерпний холод, який намагався втягнути людей у свої болючі обійми, та люди рятувалися теплим чаєм та теплим приміщенням вокзалу. Дуже боліли ноги. Душевний біль змінився фізичним. Довгі вісім годин я не відчував ніг. Це було жахливо. Люди штовхалися, щоб тільки сісти у поїзд. Вони були готові розірвати інших, тільки б досягти мети. Це був фільм жахів…

Настав цей момент – ми рушили. Місць в потягу було мало, надавалася перевага діткам. Там ми зустріли одну сім’ю, розмовляли та жартували. Це був найсвітліший момент серед цього хаосу. Сподіваюся, що в них все добре. Шлях тривав майже добу, але ми витерпіли і досягли Ужгорода. Я був сповнений емоціями: це дуже гарне місто! Дуже дякую волонтерам, які приймали біженців. Я дуже поважаю цих людей. Нас поселили до шкільного стадіону. Ми прожили там тиждень і настав кульмінаційний момент – зустріч і розмова з жінкою, яка разом з чоловіком і дітьми врятувалася з Бучі. Коли я чув розповіді про це пекло, моє серце обливалося кров’ю. Мої мозок і серце не розуміли, як люди можуть бути спроможні на такі жахіття. Було вирішено перетинати кордон Словаччини.

З того моменту я асоціював себе з перелітним птахом. Пташеня потрапило на чужину, де зовсім інші птахи, середовище та мова. Птахи побували в багатьох гніздечках, але вони не знайдуть там свого дому. Їх рідне гніздо чекає на них майже пів року, але не можуть вони полетіти додому, бо там ворожі птиці.

Плачуть і сумують пташки та чекають миру. А що таке мир? Це свобода, яку здобувають, заради якої страждають. Це рідний дім та сім’я, які наші солдати оберігають. Залишається чекати птахам та співати голосно: «Слава Україні!»

21 липня 2014 року у боях за Піски загинув батько Максима, Вохрамєєв Олександр, – танкіст – навідник, молодший сержант танкової роти танкового батальйону 93 окремої механізованої бригади. Екіпаж танка, отримавши наказ, вилетів в голові колони на блокпост окупантів та потрапив у засідку. Не розгубившись, прямим пострілом екіпаж знищив танк противника, кулеметні розрахунки та два автобуси ворога. Завдяки екіпажу під шквалом вогню було евакуйовано наших поранених. Знищивши ще дві мінометні обслуги противника, ухиляючись від вогню, танк натрапив на фугас і був підірваний. Батько Максима, Вохрамєєв Олександр, загинув. Його командир, щоб не потрапити в полон і не віддати бойову машину ворогові, підірвав себе з мертвими побратимами в танку. Завдяки екіпажу танка, вмілим героїчним діям контратака елітного рашистського «Кальміуса» була призупинена.

Підтримаємо Максима, хороброго та сильного хлопчика. І на його слова відповімо: "Героям Слава!"