Війна застала нас в селі на Донеччині. 5 березня 2022 року нас почали бомбити. У мене в підвалі ховались десятеро людей. Нас 40 днів бомбили, поки я не поїхав. До 15 квітня у двір прилетів снаряд – вікна вибило, і тоді я поїхав. Син забрав мене з сестрою. Солдати вивезли мене на Лиман, потім ми виїхали в Дніпропетровську область. Повертатись нікуди. 

40 днів стріляли кожен день. Наші з однієї сторони били, а ті - звідти. Світла не було. Люди тікали і залишили генератор, бо у мене колонка була. Ми заводили генератор, щоб телефони зарядити, води набирати, і вимикали, щоб не гуділо, бо військові наші сварились. 

Привозили гуманітарку два рази, а як сильно почали бомбити, то вже ніхто не приїжджав. Солдати давали тушонку, хліб. Своє ще щось було: в кого курочка, в кого корова. 

Тепер хати нашої немає, її розбили. Давали ВПО, зараз відмінили. А це - гроші, якими платили за світло, газ, воду. Сестра моя, зять – ми вшістьох живемо. Тяжко, роботи немає. 

Я такий, щоб війна сьогодні закінчилась. За що воюють - я і сам не знаю. Гроші немає куди викинути, а народ помирає. Хтось собі в карман гребе, а люди помирають. Мрію про мир на землі.