«Темряву розірвала яскрава біла пляма, ніби спалахнула нова зірка»

Сухобрус Вадим, Запорізький навчально-виховний комплекс №67, м. Запоріжжя, Запорізької області

У конкурсі есе "Один день" його робота зайняла 2 місце.

"Мамо, матусенько, мені дуже страшно!"

Сонце схилилося до заходу. Його промені навкіс пронизували віти осокорів і верб понад Сіверським Дінцем, золотим урвища, перебирали мереживо хмаринок над широкою рікою. Несе Сіверський Донець свої води, прорізаючи долини. Не випити його повені, не вичерпати його глибини. Нема йому впину.

Замріяно дивлюсь я на всіяне зорями небо, на відзор’я у воді, впиваюсь пахощами землі, слухаю пісню солов’їв.

«Розкажіть-но, ви невгамовні хвилі: чому ви так поспішаєте, куди і звідки біжите?» - стоячи на березі ріки, цікавлюсь я. І забелькотіли прозорі краплі, схожі на перли, розповідаючи, що були сніжинками минулої холодної зими; градинками, що заподіяли великої шкоди:  побили важке колосся; росинками, що напоїли спраглу конвалію; сльозами, що котилися з дитячих оченят; теплими краплинками крові, що заливають українську землю.

Гірке зітхання вирвалось з моїх грудей, коли я згадав найстрашніший день. Саме тоді війна увірвалася у моє життя. Кілька років тому все, здавалося, спало на берегах Сіверського Дінця. Тільки солов’ї не спали. Як і тепер повесні, у цю ніч скрізь – в очеретах і кущах, у гаях і дібровах лилася тисячоголоса переможна, чудова солов’їна пісня.

Сталося щось страшне, неймовірне… Короткий шквальний залп артилерії. Довга кулеметна черга, швидка й захлинаюча… Короткі постріли снайпера… Люди в паніці вибігли з домівок. Хто падав – і трава ставала червоною від крові.

Здригнувся тоді Сіверський Донець, і криваві сльози, як дощ, залили землю. Проливалася гаряча кров, обривалося навіки життя людське! Звідусіль до неба лунали крики поранених і тих, що помирали.

-          Мамо, матусенько, мені дуже страшно! – перелякано прошепотіла моя 4-річна сестричка Марійка, притулившись до неньки. Я мовчав, стиснувши зуби.

Жінка розгублено озиралася:

-          Куди тікати? Де знайти безпечне місце? Як врятувати дітей?

Вибух! І раптом темрява… Нарешті я розплющив очі. Мене охопило почуття розпачу і безнадії. Наче уві сні, я побачив покалічені людські тіла, свою матусеньку з Марічкою. Вони більше не дихали… Поряд стояла якась чорна жінка. Вона торкнулася їх своїми скривавленими руками. Раптом ця істота перевела свій важкий погляд на мене – і мені стало моторошно. Я зрозумів, що це Війна, страшна дочка зла. Кровопролитна, руйнівна.

Страшне марево пильно подивилося мені у вічі. Важкий стогін вирвався в мене. Раптом примара відвернулася і пішла геть. Війна далі пошкандибала по українській землі, тримаючи за спиною мішок із злиднями, бідами, хворобами, прокльонами, смертями, втратами, гіркими сльозами та жахливими снами у ночі тих, хто пройшов це пекло.

Тремтять від подиху вітерцю берегові квіти і трави.

Світає! На темному небі стоять зорі. У цю передсвітанкову годину вони горять ще яскравіше, ніж уночі, променисті, світлі, ясно-зелені, аж палахкотять, переливаються, міняються високо вгорі.

Сіверський Донець котить води свої – такі спокійні, що в них, як у дзеркалі, відбивається кожна зоринка. Тихо на берегах – тільки солов’ї співають і співають.

Северский Донец катит воды свои – такие спокойные, что у них, как в зеркале, отражается каждая звезда. Тихо на берегах – только соловьи поют и поют.