На момент вторгнення я була на пенсії. У мене були внучка і внук, а їхня мама працювала за кордоном.

Містечко Гуляйполе, де я проживала, обстрілювали з самого початку, але я, як і більшість, думала, що це не триватиме довго. Ми ховались в підвалі свого будинку. Але коли мій внук захворів, ми вирушили евакуаційним потягом до Хмельницького. На початку було дуже важко, як морально, так і фізично.

З часом ми пристосувались до нових умов, але кожен день починався з моїх думок, можливо вже повертатися до Гуляйполя. Але я завжди читала новини, телефонувала знайомим і розуміла, що не можу наражати на небезпеку своїх дітей. Якби була сама, можливо, я б вже повернулася до Гуляйполя.

Нас погано інформували про якихось "Бандерівців", але в Хмельницьку нас прийняли дуже тепло, і ми не почуваємось чужинцями. Мій внук пішов до садочка, а внучка вступила до Хмельницького коледжу.

Я працювала майстром на елеваторі в Гуляйполі, зараз на пенсії.

Коли ми від'їжджали, те, що взяли з собою, зараз нагадує нам про домівку… Іноді аж до болю.