Віктор разом зі старшим сином самостійно взяли на себе допомогу літнім людям і добровільним захисникам Маріуполя

Мені 65 років. Я виїхав із Донецька в Маріуполь. А потім приїхав до дітей, провідати їх, і почалася війна. Дружина наразі проживає в Донецьку, тому що не може виїхати і залишити свою матір немічну. Живу в Києві і надіюся на те, що якнайскоріше повернеться Донбас під контроль нашої України. 

24 лютого я прокинувся від пострілів і сказав: «Почалася війна». На той момент я жив із меншим сином, який наразі воює на передовій. Ми швидко зібралися й опинилися в бомбосховищі. Там на той момент було вже досить багато літніх людей, переважно - жінки. Потрібно було на себе взяти керівництво тими людьми старенькими і допомогти їм, наприклад, піддонами - щоб можна було лягти чи сісти. 

На той момент у нас не було нічого. Але те, що хоча б було бомбосховище, вже радувало. Зробили подачу води. Мій старший син – батько багатодітної сім'ї. Я йому допомагав провести інтернет у бомбосховище, щоб людям було комфортніше зв’язуватися зі своїми близькими та рідними. Тероборона вже тоді стояла біля нашого будинку. 

Ми ще з одним хлопчиною назбирали підручного матеріалу: піддони, банери, – і зробили їм хоч якесь сховище від дощу і вітру. Бо було дуже холодно, і їм було важко там стояти. 

Потім син возив продукти з гуманітарною організацією. Те, що у нас залишалося, ми розносили по сусідніх домах, роздавали стареньким людям.

Я прослужив 23 роки в армії і ніколи не міг подумати, що ті люди, з якими ми бували на полігоні, зустрічали свята, спілкувалися, візьмуть зброю до рук і підуть нас вбивати. Ось це було шоком. 

Війна не може вражати приємно, але приємно було те, що вона об'єднала людей. Люди допомагали одне одному. Я навіть зараз, коли отримую допомогу від центру «ЯМаріуполь», ділюся з іншими. Приємно те, що ця ситуація нас об'єднала, бо до 24 лютого багато киян не хотіли вірити, що на Донбасі йде справжня війна. 

Вони казали: «Такого не може бути, ви вигадуєте». А тепер усі знають, що в країні йде війна.

Старший син був військовослужбовцем, але тепер він багатодітний батько, мусить годувати дітей і заробляти гроші. Він навчався колись у Києві, багато їздив, багато бачив. А менший син виріс на Донбасі, в Донецьку, і їздив тільки до моїх батьків в Одесу, а більше він ніде не був. І коли він переїхав у 2014 році на підконтрольну Україні територію, поїздив кругом і все побачив, то сказав: «Я більше на Донбас не повернуся». А зараз воює там. 

Я свого часу 14 років прожив за кордоном. Спочатку служив у Польщі, а потім, щоб дати гідну освіту своїм дітям, працював вісім років в Італії. І мені хочеться жити вдома щонайменше як в Італії: щоб ранок починався зі співу птахів, із бажання випити чашечку смачної кави, погратися з онуками і подивитися на блакитне небо. І ми це все можемо. Ми заслужили на те, щоб жити добре. Але спочатку цю погань потрібно викорінити.