Гаврилов Віктор, Чернігівський центр професійно-технічної освіти

Вчитель, що надихнув на написання есе - Самойлова Світлана Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мої спогади про війну, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, є глибокою й болючою раною, подією, яка назавжди змінила не тільки моє життя, а й долю найрідніших людей.

Того дня мама розбудила мене незвично рано, надворі ще й не збиралося світати. Мене стривожили її  голос, що тремтів від жаху, і заплакане обличчя.

Я подумав, що трапилося лихо з дідусем чи бабусею, які були прикуті до ліжка через важку хворобу. Але мама заперечно хитнула головою і ледве промовила: «Синку, війна!»

Я одразу не міг усвідомити всього жаху того, що відбувається. Як це, не йти до школи? Чому потрібно тримати напоготові всі документи й найважливіші речі? Усе це я зрозумів трохи пізніше…  Того дня ми з мамою бігали по аптеках, щоб купити найнеобхідніше для хворих дідуся й бабусі. А через два дні в наш двір зайшли військові, а навкруги вже лунали вибухи, і кільце навколо Чернігова стискалося все більше.

Стало неможливо дістати ліки, не було води і їжі. Добре, що ми живемо в приватному будинку, то можемо хоча б натопити дім.

Але де взяти дрова? Допомогли наші військові: вони звідкись привезли ліки й засоби гігієни для маминих батьків, десь дістали трохи колод, які потім допомогли розпиляти й порубати. Було дуже важко і страшно: між обстрілами рубати дрова й носити воду, залишатися наодинці з дідусем і бабусею, годувати їх і заспокоювати…

Але незважаючи на всі наші зусилля, бабусі невдовзі не стало. До тяжкої хвороби додався постійний стан стресу, і вона не витримала.

Дідусь перестав їсти, відмовлявся від допомоги: без дружини він не хотів жити далі. Через 11 днів він помер. Війна спричинила майже одночасну втрату дуже дорогих мені людей. Мама почувалася виснаженою й хворою, дістатися до лікарні було неможливо. А невдовзі з'ясувалося, що вона чекає дитину. Я тоді вперше відчув себе дорослим, не маючи й 14 років, адже батько з перших днів став на захист Чернігова.

Далі було як у всіх: життя в погребі, де ховалися від обстрілів, постійне відчуття голоду, виснаження - і зневіра, коли в наш будинок влучив ворожий снаряд…

Мій молодший братик Артемчик народився вже після того, як росіяни відступили від міста, і нарешті можна було купити хліб і приготувати їжу, поспати в ліжку, а не в сирому холодному погребі, і вийти подихати свіжим повітрям.

Але те, що  мамі довелося пережити, забрало здоров'я мого братика…

Я дуже люблю його і захищатиму все життя від лиха, та, дивлячись на його страждання, ніколи не зможу забути, що війна калічить не лише на полі бою. Чому страждають діти, через те що  дорослі не можуть берегти й цінувати мир?

Біль війни буде з моєю сім'єю назавжди. І якщо буде потрібно, я не вагаючись стану на захист мого міста і країни, щойно стану дорослим. Та все ж хочу вірити, що переможе розум і любов.

В Інтернеті мені трапився вірш Олексія Розумова, Раніше ніколи не чув про такого автора, та рядки його поезії схвилювали, ними й хочу закінчити свій твір-сповідь:

Не питайте мене, що я бачив щодня на війні.

Я мовчатиму довго – так, ніби нічого й не бачив.

Тільки друзі загиблі турбують мене уві сні

Та ніяк не залишать. Я злий – я за ними не плачу…

Та боронь мене, Боже, зустріти ворожих паскуд…

Я втомився, мій Боже. Я більше не хочу  вбивати.

Захисти їх від мене, від гніву мого за братів.

Поверни тій російській матусі здорового сина

Я благаю, мій Боже! Я крові його не хотів –

Тільки чого не зробиш за волю і за Україну…