Лілія, Військовий коледж сержантського складу Військового інституту телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут

«1000 днів війни. Мій шлях»

Що таке тисяча днів під час війни? Це час, сповнений щоденним болем, розпачем, переживаннями, жагучим бажанням вижити. З перших днів війни я зрозуміла, що прийшов мій час випробувати себе на міцність і сформуватись як особистість.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, усі сподівалися, що в їхній дім холоднокровна війна не ввірветься. Але як тоді всі помилялися!

Тієї чорної ночі 24 лютого життя вмить розділилося на «до» та «після». Кожен новий день — це інша реальність, де йде супротив між страхом та рішучістю. На вулиці — хаос. Людей охопила паніка.

Усе тягнеться, як один великий день: евакуація, тривога, пошук безпечного місця.

Я з міста-героя Охтирки. З перших днів відчула все на собі. Раніше я не думала про війну, але тепер зрозуміла, що війна – це не лише зброя, техніка, а й боротьба із собою, внутрішніми страхами, які переповнювали мою душу, розривали її на частинки. Вибух. Ще один, другий, третій… Вони все ближче й ближче до мого будинку.

Куди бігти? Де сховатись? Бачу тривогу в очах неньки. Моя люба! Вона пригортає мене до себе, намагається заспокоїти, уберегти. Але як болить їй самій!

Безвихідь. Невідомість. Страх. Він переповнював душу кожного, цей безжальний звіриний страх. А ще вчора – як давно це було! – я готувалась до вступу в медичний університет. Ще вчора… А сьогодні доводиться лягати спати й боятись, що більше не прокинешся, що більше тебе не буде. Настає ранок – і ти дякуєш Богові, що ракета була спрямована не на тебе.

Тиждень неймовірної напруги, а вибухи не зупиняються ні на мить. Сльози закам’яніли на обличчі, душа перетворилась на суцільну рану… Обстріли. Вибухи.

У сусідньому будинку поранена дитина стікає кров’ю. Тисячі загиблих, зруйновані міста, знищені долі. Багато знайомих полягло за нашу свободу. Хотілося б повернути час назад, коли ми всі безтурботно жили, мріяли, будували плани на завтра, післязавтра, на рік!

Як давно це було! В іншому житті…

Минають дні, і мрія стати лікарем не така вже й актуальна. Серце сповнене болем і тугою, і ти даєш собі слово, що саме ти зробиш усе, аби припинились людські страждання. Під час постійних пошуків себе я зрозуміла, що хочу стати військовослужбовицею. Із того вирішального дня почалося нове життя для мене.

Вивчаю зброю, боєприпаси, обираю заклад для навчання. Знову прильоти, і я вже знаю, який саме снаряд розірвався біля будинку.

Холод пробирає до кісток. Здригаєшся від кожного звуку. Не чекаєш гарних новин, бо знаєш, що ворог жорстокий, підступний. Рішення прийняте. Виїжджаємо з міста. Блокпости. Величезні колони нашої техніки. Наші військові. Стомлені, але такі рідні! Люди-титани, славні нащадки козаків, сильні, відважні, мужні!

Поряд із ними почуваєшся в цілковитій безпеці.

Моє дитинство закінчилося швидко. Воно залишилось там, у рідній серцю Охтирці. Нове місто, новий будинок, нові сусіди, нове життя, яке починаєш з нуля. Минає рік – і моя мрія стає реальністю. З гордістю можу сказати: я — військовослужбовиця. Відтепер люди-титани, славні наші захисники – моя сім’я.

Я сповнена бажання бути корисною їм, моїй рідній країні. Зараз випробовую свої сили, фізично вдосконалюю себе.

Я хочу розвиватися й допомагати іншим, бути частиною чогось більшого й робити все можливе для того, щоб наша країна розвивалась, інтегрувалась у цивілізований світ суцільного добра, любові, щастя, де «Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі».