Жолоб Лілія, Військовий коледж сержантського складу Військового інституту телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут

Вчитель, що надихнув на написання есе - Матвєєнко Валентина Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Що таке тисяча днів під час війни? Це час, сповнений щоденним болем, розпачем, переживаннями, жагучим бажанням вижити. З перших днів війни я зрозуміла, що прийшов мій  час випробувати себе на міцність і сформуватись як особистість.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, усі сподівалися, що в їхній дім холоднокровна війна не ввірветься.  Але як тоді всі помилялися!

Тієї чорної ночі 24 лютого життя вмить розділилося на «до» та «після». Кожен новий день — це інша реальність, де йде супротив між страхом та рішучістю. На вулиці — хаос. Людей охопила паніка.

Усе тягнеться, як один великий день: евакуація, тривога, пошук безпечного місця.

Я з міста-героя Охтирки. З перших днів відчула все на собі. Раніше я не думала про війну, але тепер зрозуміла, що війна – це не лише зброя, техніка, а й боротьба із собою, внутрішніми страхами, які переповнювали мою душу, розривали її на частинки. Вибух. Ще один, другий, третій… Вони все ближче й ближче до мого будинку.

Куди бігти? Де сховатись? Бачу тривогу в очах неньки. Моя люба! Вона пригортає мене до себе, намагається заспокоїти, уберегти. Але як болить їй самій!

Безвихідь. Невідомість. Страх. Він переповнював душу кожного, цей безжальний звіриний страх. А ще вчора – як давно це було! – я готувалась до вступу в медичний університет. Ще вчора… А сьогодні доводиться лягати спати й боятись, що більше не прокинешся, що більше тебе не буде. Настає ранок – і ти дякуєш Богові, що ракета була спрямована не на тебе.

Тиждень неймовірної напруги, а вибухи не зупиняються ні на мить. Сльози закам’яніли на обличчі, душа перетворилась на суцільну рану… Обстріли. Вибухи.

У сусідньому будинку поранена дитина стікає кров’ю. Тисячі загиблих, зруйновані міста, знищені долі. Багато знайомих полягло за нашу свободу. Хотілося б повернути час назад, коли ми всі безтурботно жили, мріяли, будували плани на завтра, післязавтра, на рік!

Як давно це було! В іншому житті…

Минають дні, і мрія стати лікарем не така вже й актуальна. Серце сповнене болем і тугою, і ти даєш собі слово, що саме ти зробиш усе, аби припинились людські страждання. Під час постійних пошуків себе я зрозуміла, що хочу стати військовослужбовицею. Із того вирішального дня почалося нове життя для мене.

Вивчаю зброю, боєприпаси, обираю заклад для навчання. Знову прильоти, і я вже знаю, який саме снаряд розірвався біля будинку.

Холод пробирає до кісток. Здригаєшся від кожного звуку. Не чекаєш гарних новин, бо знаєш, що ворог жорстокий, підступний. Рішення прийняте. Виїжджаємо з міста. Блокпости. Величезні колони нашої техніки. Наші військові. Стомлені, але такі рідні! Люди-титани, славні нащадки козаків, сильні, відважні, мужні!

Поряд із ними почуваєшся в цілковитій безпеці.

Моє дитинство закінчилося швидко. Воно залишилось там, у рідній серцю Охтирці. Нове місто, новий будинок, нові сусіди, нове життя, яке починаєш з нуля.  Минає рік – і моя мрія стає реальністю. З гордістю можу сказати: я — військовослужбовиця. Відтепер люди-титани, славні наші захисники – моя сім’я.  

Я сповнена бажання бути корисною їм, моїй рідній  країні. Зараз випробовую свої сили, фізично вдосконалюю себе.

Я хочу розвиватися й допомагати іншим, бути частиною чогось більшого й робити все можливе для того, щоб наша країна розвивалась, інтегрувалась у цивілізований світ суцільного добра, любові, щастя, де «Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі».