Я з сім’єю жила в Рубіжному Луганської області. Обстріли нашого міста почалися з першого дня війни. Не було, світла, газу, зв’язку. Ми мали запаси їжі, яких вистачило до від’їзду. З водою були проблеми.

Снаряди літали над головою. Будинок здригався. Навкруги все горіло. Уже було несила терпіти бомбардування. Ми виїхали 14 березня останнім евакуаційним автобусом. Узяли з собою лише кішку, документи та гроші. 

Будинок зруйнований. Про це ми дізналися від сусідів. 27 березня було пряме влучання.

Спочатку ми були на Дніпропетровщині в старенької бабусі. Потім вона сказала: «Усе, ви мені набридли! Приїхали на все готове». А ми ж не з власної волі приїхали. До того ж, оплачували комунальні послуги за свій і її будинок. Після цього ми перебралися в Тернопіль. Винаймаємо житло. 

У Рубіжному залишився тато. Ми не змогли його забрати, бо не було зв’язку. Після від’їзду певний час мали змогу спілкуватися з ним, а з середини квітня зв’язок перервався. Нам нічого не відомо про нього. 

До війни я працювала на фармацевтичному підприємстві. Тут не змогла знайти роботу. Не знаю, що робити й куди рухатися далі. Хочеться тільки одного – щоб якнайшвидше настав мир.