На долю Аліни і її родичів випало дуже багато страждань через війну. Всі якимось чином постраждали від російських обстрілів

Я навчалась на четвертому курсі фізико-математичного факультету в Бердянському Державному педагогічному університеті. До війни знаходилась в Бердянську, якраз перед війною попала в лікарню. 

Моя родина до війни перебувала в селі Преображенка Запорізької області. Мій брат був в АТО, потім взяв відпустку, а тепер, коли війна почалась, пішов на війну. Він попав під обстріл, тепер заново навчився ходити. 

24 березня в корпус прилетіла ракета. 

До нас зайшли окупанти, взяли в заручники студентів і з сьомої ранку до дванадцятої дня перевіряли все: телефони, ноутбуки, хлопців перевіряли, навіть одного взагалі побили. У гуртожитку все поламали, порозкидали, прийшли і сказали, що можуть навіть вбити. Вони начебто шукали наводчика.

Нас із гуртожитка всіх порозбирали до себе місцеві. 11 травня ми виїхали, 12-го були в Запоріжжі. Я приїхала додому, а там бойові дії і зараз відбуваються. Тоді ще тато був вдома, під обстріли попав, його лікували.  

Шокувало, як військові їздили по місту. Взагалі мені було страшно виходити кудись, щоб нікуди не забрали і нічого не зробили, бо після того, що сталось у гуртожитку, було дуже страшно. Добре, що були гроші, щоб харчуватись як студентці. Це було дуже тяжко, коли ми ходили в банк і не могли зняти гроші. Там навіть наперед записувались, бо не було засобів гігієни. Справжній жах, що там відбувалось. Ліків уже не було. 

Я навіть не знаю, що очікувати завтра, що буде через тиждень, це лякає. Родині дуже тяжко, тому що тато під обстріл потрапив, йому операції проводили, і на голові оперували. Брат був у дуже в тяжкому стані. Він був на першому поверсі і туди прилетіла ракета. Це диво, що він взагалі вижив, там було дуже багато загиблих. 

Брату цілий місяць раз в три дні зашивали рани. Йому було дуже тяжко переносити ці операції. Ми навіть не сподівались, що він буде ходити. 

Виїхавши з окупації, я ще місяць була на нервах. Знайшла свого коханого у Маріуполі, де було справжнє жахіття, і організувала його евакуацію. Коли ми його вивезли, я переїхала до Кривого Рогу. Зараз ми тут проживаємо, сподіваємось на краще. 

У Запоріжжі неспокійно, близько місяця назад прилетіло в завод - туди, де живуть моя мама, сестра, бабуся, і я за них дуже переживаю, хочу, щоб це жахіття закінчилось.