Мова Вікторія, учениця 9 класу Кролевецького ліцею №2 імені М.О.Лукаша Кролевецької міської ради Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Петрикей Світлана Михайлівна

Війна. Моя історія

Війна застала кожного українця. Ми навчились розставляти пріоритети. Усе змінилось. В один момент… 24 лютого 2022 року. Спочатку виникали запитання: за що? чому ми? що буде далі? А відповіді не було. Та й зараз, мабуть, складно відповісти. Однак, важливим результатом цієї трагедії є те, що ми об'єднались. Усі стали рідними. Українці показали, що разом ми – сила.

Звідусіль ще 16 лютого лунали жахливі новини, але я завжди відповідала: «Це дурня, цього не буде».

23 лютого ввечері вийшла на прогулянку з подругою. Повернувшись додому, мені аж ніяк не хотілось йти завтра до школи. Я спитала маму: «Чи можна завтра залишитись удома?» Вона відповіла: «Не знаю, доню, зранку вирішимо». А в душі закралася тривога… Тато був на роботі в Середино-Буді, а брат знаходився в Києві на навчанні.

Зранку 24 лютого о 5 годині зателефонував тато. Він повідомив, що війська рф підішли до кордонів України. Потім пролунали постріли.

Ми з мамою почали збирати документи до купи. Зателефонували братові, він зі своїм другом збирались додому. Тата ще два тижні не відпускали до нас. Він працював у пожежній частині, в яку, на жаль, нещодавно влучила ракета. Перший день були одягнені, напоготові. Брат виїхав з Києва, доїхав до Ніжина, але там усіх висадили. Разом із іншими пасажирами ночував у школі.

Брат розповідав, що зранку, коли чекали на автобус, повз них рухався танк загарбників, було дуже страшно, до того ж ніхто не міг виїхати звідти. Усе ж таки наступного дня доля була прихильною до брата, він зміг вирушити додому.

До нас з мамою прийшла її подруга з чоловіком. У цей час пролунала перша тривога. Ми одразу спустились в укриття, так прозвали наш підвал. Коли виходити, розуміння не було. Через деякий час усе затихло.

Згодом ми почали облаштовувати наше укриття, принесли туди деяку їжу, воду та інше збіжжя. Весь час слухали звернення Президента, це був наш єдиний вогник надії.

Знову ніч спали одягнені. Наступного дня до нас доєдналася моя подруга зі своєю мамою. Також сиділи до вечора, і знову тривога… укриття. Кожному хотілося знайти прихисток.

Війна забрала почуття спокою та безпеки. Тепер я знаю, як звучить вибух. Війна забрала бажання мріяти та планувати майбутнє. Але все ще попереду.

Майже два роки... Тепер наша реальність – це спати та прокидатись під звуки сирени, але водночас дякувати нашим захисникам за те, що є змога навчатися. Війна стала тим днем, який змінив життя багатьох українців. Проте я твердо вірю, що все це закінчиться перемогою нашої держави. Слава Україні! Героям слава!