Ми сім’я з двома дітьми — старшій 11, молодшому 6. Третій рік ми живемо за 30 км від кордону і намагаємося пристосуватися до безкінечних тривог: працюємо, вчимося, але здоров’я дітей страждає через постійне перебування в укриттях та підвалах. До війни діти оздоровлювалися в селі, але нині там дуже небезпечно — село на самому кордоні. Молодший син має інвалідність, тому основні кошти витрачаємо на його санаторне лікування. 

Ми були вдома, у Сумах. Не встигли навіть зробити запаси в магазині, бо ворожі танки за декілька годин вже їздили по місту. Облаштували підвал у своїй багатоповерхівці. Діти швидко все зрозуміли, побачивши танки власними очима. Потім були вибухи, стрілецькі бої, артобстріли. Для дітей це був великий стрес.

День виїзду з міста по зеленому коридору був справжнім адом. Нам вдалося виїхати на початку березня лише з третьої спроби — двічі колона машин зупинялася через обстріли. Коли ми нарешті почали рух, неподалік дороги в полях стояли ворожі танки з направленими на нас дулами.

Через стрес у дітей виникли порушення сну, тривожні розлади, періодично панічні атаки. До моменту виїзду магазини та аптеки були пусті. Ми повернулися через 1,5 місяці, і тоді залишилась лише проблема з ліками.