Галина з сім’єю виїхали з напівзруйнованої Нової Каховки. Дорога на вільну територію була важка і виснажлива

Сім’я в нас невелика: чоловік, я та дитина. Проживали в новій Каховці. До війни життя було звичайне: ходили на роботу та додому - все, як в звичайних людей. 

Великий вибух в районі військової частини ми почули десь біля п’ятої ранку. Було дуже гучно та страшно. Я запитала чоловіка, що там знаходиться, бо нам з балкону було видно, як вибухало кожну хвилину. Але думки про те, що це дійсно почалася війна, не було. Та коли вже почали читати новини і включили телевізор, була страшна паніка: ми не знали, що робити та куди бігти, які речі з собою брати. 

Були великі черги на заправках. Стався ще один вибух, ми дуже злякались і не знали, чи їхати до батьків, чи залишалися. 

Приїхали до батьків у село, і вже через годину зайшли російські танки та техніка. Ту кількість було неможливо перерахувати! Ми просто спостерігали. 

Були в шоці, бо не знали, чого чекати. Почали літати винищувачі над будинками, було гучно та страшно. Напевно, днів дванадцять ми сиділи без води та світла, поки не відремонтували перебиту високовольтну лінію. 

Мій свекор 24 лютого був в Києві, і щоб потрапити, додому, пройшов цілий квест. Автобус вже не міг доїхати до Херсона, довіз тільки до Одещини. А далі всі пасажири добиралися додому, чим могли: і попутками, і пішки, десь і ночували, і недалеко від Чорнобаївки були, чули всі вибухи. Півтора місяця добирались додому. 

12 квітня ми з чоловіком та диною вихали звідти на своєму авто. Той шлях, яким їхали всі, вже майже перекрили. Там люди ночували в полі під обстрілами. Тож на Пасху я сказала чоловіку: «Або ми виїжджаємо, або вже може не бути такого випадку». Ми дуже боялися, бо не знали, чи вони нап’ються на блокпостах, чи будуть більш лояльні. 

По трасі до Херсону було багато блокпостів, до Береслава їх взагалі було не перерахувати. Чоловіків роздягали. До мого чоловіка чіплявся один - просив показати долоні і почав прискіпуватися: «Ну, стріляв же». А чоловік йому говорить, що ні. Ну дуже було страшно. Дитині я приказала, щоб вона ні з ким не розмовляла, поки я не дозволю: коли ми вже потрапимо до наших воїнів, тоді вже можна. Росіяни зверталися до неї – питали, чи вона знає нас, чи веземо її не проти її сили. 

Бог милував, ми дісталися Давидового Броду, проїхали сіру зону, де снаряди стирчали з землі, горіли якісь амабри… Ми розуміли, що не так давно воно прилетіло. Їхали швидко, хоч і дорога була погана. 

І ось ми доїхали до нашого блокпоста, але черга велика – може, дві тисячі машин, і ми до ночі стояли в черзі, поки не почалися бої позаду нас. Ми вже такі виснажені були, дитина заснула, чоловік також - він за кермом був добу. А наші хлопці почали підходити до кожної машини, фотографували документи і швиденько нас попускали. Була машина, яка нас супроводжувала, бо тими шляхами до Кривого Рога дістатися самостійно було неможливо. В Кривому Розі нас розселили - ми хоч прилягли в школі, і вже зранку вирушили далі. Зупинилися в Умані, і так далі, до місця нашого проживання.

На жаль, не вийшло залишитись у родички в Умані, і нас інші родичі прийняли в іншому місці. Поки не складається у чоловіка з роботою, а житло там дуже дороге. Зараз ми переїхали в інше місце. Тут стало легше, і дитина пішла в школу, і допомога є гуманітарна і фінансова, дякую.

В Новій Каховці нікого з близьких не залишилось, бо там і ракети літають, по чотири бункери зносять, то не знаю, чи буде куди повертатись, 11 липня наші спалили  склад БК не так далеко від нашого будинку, то там в половини міста - ні вікон, ні дверей.

Війна закінчиться, як виженуть наші хлопці всіх тварюк.

Хочеться жити в квітучій країні, щасливій, непереможній та вільній.