Марія Марківна виїхала з дому, коли вже несила була терпіти обстріли. 

24 лютого я була вдома. Ми не могли навіть зрозуміти, що це таке. Ми не вірили, що це війна почалася.

Нас дуже обстрілювали. Так обстрілювали, що неможливо. І хати горіли, все горіло.

Труднощі були, звісно, кругом. Світла і води не було часто, перебивали лінії електропередач. А не було світла – значить, і не було води. Топити не було чим, сиділи в холодних хатах. Не було медикаментів. Я боліла тоді. В мене був коронавірус, але лікарі наші допомагали.

Було таке, що банки не працювали: зачинились через обстріли. Тож сиділи люди без грошей. Продуктів не було, але якось виживали. 

Я сама вирішила виїжджати. Ми чекали-чекали, а потім неможливо було там знаходитись ні вночі, ні в день. Було дуже неспокійно, от я і виїхала.

У мене був собачка, але я не забрала його. Тепер він десь бігає. У нас всі люди, хто приїжджає, то підкормлюють тварин.

Головне – щоб перемога була якнайшвидше, а так – все переживемо. Надіємось, що війна закінчиться скоро: думаємо – до весни, а можливо, і до нового року. Всі люди чекають, щоб швидше все закінчилось.

Я бачу гарне майбутнє. Відбудуємо свою країну, все буде добре.