Курильченко Анастасія Віталіївна, 16 років, учениця Криворізького ліцею № 95

Вчитель, що надихнув на написання есе: Лариса Петрівна Аністрат

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Усе своє життя я досить часто чула про війну та завжди сподівалась, що з усього жахливого, що є в цьому світі - це мене точно омине. Читала я про війну в книжках, підручниках з історії й нашу кровопролитну історію України тощо.

Мене завжди жахали до мурашок історії, які розповідала на тематичних годинках моя викладачка молодших класів, які вона довідалася від прабабусі. Правду кажучи, завжди коли мені бажали “Мирного неба над головою” мені різало слух, а зараз це найперше і найголовніше з того, що я побажаю кожному. Раніше я думала: “Як добре, що я живу в цивілізованому суспільстві, добре, що ми вміємо домовлятись. Розумний світ з розумними людьми”. Як я помилялась.

У 2013-2014 роках мені було вісім років і батьки намагались огороджувати мене від жахів того часу, від мітингів , від початку цієї війни, від усього поганого, що могло б нашкодити дитячій психіці. Зараз 2022 рік, у мене є сестра. Їй вісім років, саме як мені було тоді. Набагато гірші справи зараз ніж були у чотирнадцятому році і вже не має такої можливості огородити її від зайвої інформації, яку не повинен був відчути на собі ніхто. Вона сама чує сирени і відчуває вибухи, розуміє те, що ракети літають не тільки в космос.

Почався 2022 рік, перші попередження від розвідки США про нарощення військової сили з боку росії, жарти про те, що 2020 рік був лише трейлером. Лютий, знову попередження й евакуації іноземних співробітників, чутки про початок війни 16-го лютого і надія на те, що цього не станеться. Величезне полегшення і радість, коли я прокинулась у світі без війни 16-го лютого і віра, що надалі все буде добре.

Сьома ранку 24-е лютого, обійми мами та слова крізь сльози “Почалась війна”. Перші сирени, перші вибухи й перші сильнодійні заспокійливі в житті, надія, що все закінчиться за тиждень. Перші дні війни, тижні за тижнями, місяці і вже більш ніж пів року ми все ще живемо у цьому кошмарі. Нерозуміння, що робити далі,страх за близьких людей, руйнування усіх мрій, фінансові проблеми батьків із-за зупинки усіх підприємств.

Шалений жах, відчай, розпач після новин з Маріуполя, Азовсталі, Бучі й розуміння того, що вони далеко не єдині постраждалі, просто сум від гнилості світу в якому я живу.

Прийшло літо, а з ним усвідомлення, що в моїй країні дійсно війна і вона не збирається припинятись. Новини про війну в інших країнах, страх Третьої Світової і ядерної війни, знову надія, що ми ніколи на собі це не зазнаємо. Пропозиції виїхати з мамою і сестрою за кордон, нерозуміння, що робити далі й як жити без тата, без моїх улюблених собак, за яких я віддала б і “душу й тіло”, без друзів, бабусь, дідуся, кузенів, без частини моєї душі. Усі ці почуття неможливо висловити, неможливо навіть приблизно описати це ревуче відчуття в грудях, мені не вистачає слів.

Сьогодні, двадцять друге вересня, через два дні буде сім місяців з початку війни. У сім місяців немовлята вже вміють посміхатись, починають повзати та говорити перші фрази. За цей час сталась неймовірна кількість страшних подій і невідомо скільки трапиться ще, сподіваюсь однією з них буде завершення війни.

Для мене Мир сьогодні - повернення мого життя, яке я мала до війни, але ми вже не будемо як тоді, жоден українець. Тому мир - припинення постійних сирен, хвилювань, вибухів, “прильотів”, цього постійного нестерпного страху і звичайно повернення колишньої України з її територіями, у зворотньому випадку усі наші втрати ці сім місяців були марними.

Залишається надія на те, що: все буде добре, ніколи не буде Третьої Світової, що все скоро закінчиться і ми ніколи не дізнаємося на своєму досвіді, що таке ядерна зброя, що всі будуть живі та я буду в це вірити. Доброго вечора, ми з України!