Тетяна з сім’єю – двічі переселенці. Дуже страшно було не тільки знаходитись під обстрілами у Маріуполі, але й виїжджати звідти

Я виїхала з окупованої території у 2014 році, з міста Єнакієве Донецької області. Приїхала в Маріуполь і до початку війни жила там з родиною. 

24 лютого прокинулась від вибухів і зрозуміла, що й тут почалося. Один раз таке переживали, і взагалі розмови про це йшли, після Нового року це було очікувано. Але ж ми думали, що це буде тільки Донецьк, Луганськ, а не вся Україна.

З Маріуполя я виїжджала, коли нам дозволили виїжджати, коли було вже все розбите. 

Ми покинули свій дім, всі свої речі там залишили. Особливого часу не було збирати сумки, речі. І не зрозуміло було взагалі, проїдемо чи не проїдемо. Там снаряди, міни були, і руські стояли. Дороги розбиті, машини на обочинах.

Шокують дії країни-агресора. Кожен день нам здається, що дивуватися нічому, але відкриваю новини і дивуюсь чимось більшим. Це вже межа. Скільки гине мирних, звичайних людей, і в яких катуваннях, в нелюдських умовах знаходяться зараз наші полонені! Можна кожну новину брати – і волосся дибки.  Скільки людей, скільки в Маріуполі всього… Міста немає. Масові захоронення людей, драмтеатр... І найстрашніше, що це ще не кінець.

Зрозуміло, що у всіх рідних - психологічні травми, всі залишилися без житла, без своєї домівки, хтось - без своїх сімей, тому що розлучилися, пороз'їжджалися. 

Звичайно, люди входять в наше положення, надають гуманітарну допомогу, їжу. Мене дуже сильно вразив наш мер Маріуполя Бойченко, який в 13-ти містах створював центри Я Маріуполь і організував допомогу кожні два тижні, потім - кожен місяць своїм маріупольцям. Це величезний внесок, усім дякую. 

Ми знаходимося в Дніпрі. Нас у місті прийняли добре, немає ніяких ущемлень. Всі розуміють, хто звідки, медичну допомогу надають, усім велике дякую. Не відчуваємо себе приїжджими. Таких, як ми, тут дуже багато: не одна тисяча. Дуже хочеться повернутися додому.

Я вірю в краще - що зміниться ця ситуація. Як тільки повернуть наші території, ми всі благополучно повернемось додому. Жити під окупацією – навіть такої думки не допускаємо. Віримо, сподіваємось і чекаємо, що все налагодиться. Будемо працювати на благо своєї країни, на економіку, піднімати і все відновлювати.